«Виступаючи у грудні 2021-го на Київському безпековому форумі, професор Єльського університету Тімоті Снайдер висловив своє ставлення до статті путіна про його бачення історії України, білорусі та росії. Американський історик і письменник зазначив: «Коли уважно читаємо цю статтю, можемо помітити, що вона насправді про відсутність — про відсутність історії росії. Немає історії росії, яку може розповісти путін… Росія не може розповісти історію про саму себе, тож ця історія ґрунтується на інших народах (https://armyinform.com.ua/)
Саме так відбувається в московії. Свого нема, а тому крадуть чуже. Потім брешуть, а далі знову крадуть! На тому й живуть. Вкравши одного разу в України назву держави-матері, в наступному московити вже не посоромилися поцупити значний шмат історії нашої країни з оберемком різного надбання.
Отак і смакують брехню впродовж 500 років! Мало того, що не встигли загребти під себе в минулому – знищують війною проти України від 2014 року. І тому ми з розумінням ставимося до кожного, хто бодай раз у житті мав справу з московитами. Співчуваємо і не дивуємося, коли на запитання «що таке «рускій» народ» – відповіді не існує. А значить і в ХХІ столітті «схованки», де ховаються «рускіє» – отримати «фігушки». Тому й запитання про носіїв «національності», яка позначається прикметником «який», але ж зовсім не «хто» – залишиться загадкой.
А коли об’єктивно, то практика московитів iз фальсифікації подій, дат, статистики – явище не молоде. Воно започаткувалося настільки далеко від сьогодення, що на брехливій та нахабній стезі московія набула непоганого досвіду. Ось і в процесі ознайомлення з книгою професора Євдокіма Зябловського «Зємлєопісаніє російської імперії для всіх состояній», яка побачила світ у 1810 році, подумалось про московитів. Оскільки терористична війна, яку розв’язала остання на Землі імперія проти України, примушує не забувати, рівень жорстокости та кровожерливости істот, наскрізь проникнутих нечуваним, як для 21 століття, рівнем ненависти та люті в несамовитому бажанні знищити нас. Ось тому, наявність такого ТЕМНОГО простору, наповненого геть зомбованими злими силами поруч, вимагає від українців безперервно тримати під контролем всі події історії НАЦІЇ з-за «порєбріка».
Назване дослідження привертає увагу чималим об’ємом статистичних даних на тлі широкої географії, котра охоплює Українські землі в складі московської імперії. А тому, як для початку 19 століття є задовільним. Знаходимо в книзі й результати кількох «переписів-ревізій» населення імперії. Інша справа, що подаючи результати «переписів», починаючи від першої «ревізії» 1719 року, в якій фігурують 14 млн. люду, названі цифри залишають такий собі дискомфортний осад. Оскільки держава, територія якої на той час перебувала в 3 частинах світу, на тлі «дрібної» чисельности населення, виглядає, м’яко кажучи, не вельми серйозною. Та й цифри наступних переписів населення імперії, які відбувалися з терміном приблизно один раз на 20 років, з прирістом від 4-х до 10 мільйонів – зовсім не переконують про могутність московитської імперії. 37 мільйонів населення за п’ятою «ревізією» 1794 року!?
Інша річ, що нас зовсім не здивував результат чисельности підданих московитських імператорів. Претензію породив зміст простої арифметики. І йдеться, перш за все, про сумнівну оцінку чисельности «народу» з назвою «рускіє»!? Ага, саме про «рускіх». Оскільки, без «Фінляндії, Ліфляндії, Естляндії та України» названі території, судячи з джерела, давали лише 7 мільйонів люду!? Лише СІМ мільйонів тих, які, вкравши назву матері України, почали називатися «рускімі»!?
Внаслідок такого розкладу, очікувати на об’єктивне уявлення про «велику націю» першої чверті 18 століття, здається навряд чи вийде. Хоча, на наш погляд, проблема виникла зовсім не з провини автора, який взяв для використання статистичні дані. Отже, брехня народилася внаслідок умисної фальсифікації цифрового матеріалу відповідальними особами імперських кабінетних структур. В спосіб, яким в наступні століття після царської імперії прислуговуватимуться ідеологи совіцької ленінсько-сталінської доби,а в подальшому – успішно діятимуть модератори потужної «машини брехні» проти України в ХХІ столітті.
Тож невипадково, що розділ «Народи славянського племені» в книзі Зябловського оцінками подій від 1810 року, за задумом подачі інформації, дуже нагадує методику маніпуляцій політиків кремля наших днів. Бачите, і 200 з гаком років тому першими називають «росіян» в якости «господствующєва народа в російськам государствє». І дарма, що й натяку нема, де шукати батьківщину цього «господствующого народу», як і носіїв його ознак!? Для московитів, виходить, що всі народи, котрих «приписано» до групи «рускіє», перетворюються в «народи славянскаго плємєні»!? Хіба що поляків подають окремим слов’янським народом.
Натомість, маніпуляція свідомістю вмикається на повну силу, коли статистика одразу називає кілька груп козаків у зауваженні «каторіє нє саставляют особлівого народа, но тоже росіянє»?! Ще б пак, хіба хочеться назву «українці» ставити окремим рядком? Се скільки ж тоді українців проживатимуть в московії? А де ж залишаться ті «рускіє»? Хіба так можна принижувати «господствующий народ»? Ото й маємо випадок, як всіх козаків імперії зачислили в «рускіє»:
А) донські козаки; Б) гребенські козаки; В) малоросійські козаки (тут, здається, знаходиться місце для такого собі кількамільйонного гурту козацтва, якому кацапи «дозволили» виконати для статистики функцію одразу всіх українців, оскільки займаний простір поширюють на Київську, Чернігівську, Полтавську губернії та Слобідську Україну. А се вже чималий шмат Землі Української; Г) волзькі козаки; Д) сибірські козаки; Е) бузькі козаки; Ж) чорноморські козаки.
Дивно, коли стільки козаків, а ніякого народу не представляють. Добре, що ми хоч не забули історії походження «донського» козацтва, а тому й не потребуємо допомоги щодо відповіді на запитання: чому в даній темі московитським фальшувальникам історії українства була потреба маніпулювати з категорією «населення».
І ще про таке. В джерелах московської імперії ХІХ століття статистика не часто виявляла бажання подавати один iз найбільших на ту пору народів Європи під назвою «українці». І хоча література, де «українці» називаються «українцями», а не «малоросами» зустрічалась, чіткого ідентифікування наших предків окремим великим етносом, ознаки якого були відомі на світовій aрені геть давно, в більшості описів не було.
Грішіть схожим і назване джерело. І авторські «пояснення» в тексті так само перетворюються на традиційний московитський наратив, коли нарід українців постає «зіпсованою частиною росіян», перебувавших до 17 сторіччя під владою інших держав. «Росіяни, – пише джерело, – які були відторгнутими від своєї вітчизни, потроху запроваджували в себе деякі звичаї, з тих, що перейняли, мовні вади, змінили спосіб життя, одяг так, що здається з’явився наче б то зовсім інший нарід, що нині називається малоросійським».
Ось вам і «пояснення» «непомітности» в імперії українського народу. Мовляв, так склалося життя, що «рускіє», опинившись під окупацією чужих держав, «перетворилися» на «малоросіян»!? «Во дайот!», – казав колись московитський герой трендової комедії! Хіба не містика? Разом iз тим ми не забуваємо, що жоден з великих народів не тільки Європи, а й світу не пройшов крізь випробування, внаслідок яких би метрополія не посоромилася вкрасти назву, історію, забороняти мову та перелаштовувати на свій лад церкву. І взагалі, щоб так підступно все зрозуміле та правильне перевертати догори дригом.
Ось і тепер, поведінка московитів ув їхній останній загарбницькій війні від 2014 року, котру імперія розв’язала з метою знищення УКРАЇНИ, має схоже смердіння. Адже не тільки в розумінні путіна, а й у свідомости 85 % московитів – України бути не може, про що й нагадують меседжі ворожої верхівки від початку широкого вторгнення 24 лютого 2022 року. То хіба сей знахабнілий абсурд не є похідними від ідей московитських праць щодо України 200 річної давнини? Саме тому і в книзі 1810 року «руская» наука не «виявила» на території московитської імперії окремого УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, віддавши перевагу історичній єрєсі, виставивши числені групи козаків «прєдставітєлямі славянських народів» разом з… «рускімі»!? Ага, «шо хош, толька нє украінцеф»!
Жодних змін не відбулося і в теперішнього диктатора ерефії, чиї думки, разом iз обслугою, на кшталт дмітрія мєдвєдєва, так і блукають в «трьох соснах», не знаходячи різниці між росіянами та українцями. «Адін нарот»!? Ага, вони й план широкомасштабного вторгнення в Україну вибудували, розставивши акценти за Гебельсом, провідною ідеєю якого подано «повернення до єдиного простору» та до «защіти рускаізичних». А тому й НЕЗАЛЕЖНІСТЬ нашу, яка, на думку путіна, прийшла до колишніх колоніяльних НАЦІЙ після розпаду союзу «случайна»і «несправедлива» – він ніколи не сприйматиме. Тим більше в площині окремої УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ з МОВОЮ, КУЛЬТУРОЮ, ІСТОРІЄЮ та з КОРДОНАМИ. Думається, що саме путинські слова, про те, що «Україну, в сьогоднішньому розумінні – «створив ленін» доводять, що володарям московії не вистачило 200-300 років задля погляду на світ людськими очима. 1810 року вони про нас написали, як про «зіпсованих» іноземним впливом «росіян», а сьогодні – як про «часть рускава народа», яка «врємєнна аказалась пат вліянієм націаналістав і НАТО»!?
Інша справа, що і в московських книжках далеких від сьогодення часів, зберігаючи традиції використання наративів, як то «єдінакровних братьєв-маларосав», знаходилось місце історичній об’єктивності. Се, коли окремі автори вважали за дурість вдаватися до фальшування. Хоча б, з точки зору наукового підходу. Отож, описуючи особливості життя «малоросіян» (читай українців), культуру, побут, житло, звичаї та навіть антропологію в порівнянні з великоросами, автори, бува, прагнули до об’єктивного змалювання українства! Що руйнувало думки про «єдінакровний народ»!? Читаємо: «Малоросійський народ тихий, добрий та напрочуд домашній, що значно різниться від свого північного собрата типом, мовою, одягом, правами та звичаями. Переважає в зручностях домашнього життя, прислуговуючись для такого діла кліматичними умовами. Обличчя малоросіянина войовниче. Він носить вуса, які часто є геть довгими; голову голить, залишаючи лише чуба, чим і нагадує кавказького горця. Малорос значно смугліший за великороса. Одяг малоросів так само є оригинальним і зовсім не схожим на великороське вбрання. А погляньте на поселення, які розкинулися поруч з річкою! Тут ви знайдете, що вони обов’язково опанували привабливу місцину. А коли проїжджаєте навесні і дерева вкриті цвітінням – повсюди йде луна пісень молоді та солов’їного щебету! Ось тут ви скажете, що сей край – поетичний! Малороси надзвичайно набожні та віддані православній вірі. Вони добрі, спокійні, але знають помсту. А мова малоросів відрізняється звучністю, співучістю та м’якістю тембру, чому сприяє заміна рускіх літер «Ы» та «ЯТЬ» – на лІтеру «И».(«Географічні нариси Росії» укладені А.Сергєєвим, С-П,1866р.)
От тільки біда, що саме зі своїм «ізіком» московити в ХХІ столітті остаточно заблукали в дрімучому лісі. Адже вони не тільки досі не змогли запропонувати конкретну формулу походження його, бо вважають себе слов’янами – вони ще й замутили з «ізіком», як духовною зброєю ескалації агресивности до України. «Росія закінчується там, де закінчується російська мова» – чуємо від 1991 року сей «молитовний» рядок, який росія щодня прагне встрімити в усі «дірки» відносин з колишніми колоніями на теренах розваленого союзу. Мовляв, був же «общій для всєх славян кадата рускій ізік – вот ми і пєчьомся про сваіх, каторих прітєсняют»!? Се про таке колись путін «сказивал», розганяючи свої «академічні» кремлівські думки. “Розумієте, до XI, XII, XIII століття у нас не було жодної різниці в мові. І лише внаслідок полонізації та частка українців, яка жила на території, що перебувала під владою Речі Посполитої, лише десь, здається, у XVI столітті з’явилися перші мовні відмінності”. Хіба не таке ми знайшли в посібнику ХІХ століття? То скільки ще часу потребує продовжувачка справ союзного концтабору, щоб назавжди притихнути з божевільними думками про «богообраність» в своїй мові? Здається, ніколи, допоки руїни кремля не сповістять людству про зупинку дихання хворої імперської конструкції.
Колись режисери московитського фільму «Князь Удача Андрєєвіч» ще в кінці 1980-х років, відчуваючи сором від перманентних атак своїх амбіційних вождів на гуманітарному просторі тодішнього союзу в контексті претензій до «націанальних рєспублік» щодо «прітєснєнія рускава ізіка», подали просто суперовий та сміливий меседж головного героя! Ви тільки вслухайтеся в зміст коротенького монолога. «Рускава язика нєт. Собствєнна в рускам язикє вєдь очєнь мала рускіх слов. Салдат, рєвалюція, радіа, тєлєфон – ета вєдь нє рускіє слава. Вот матєрщіна, хамство всякає – явлєніє тіпічна рускає. Таво, чаво – вот ета рускає. Далєє – кто такіє рускіє і аткуда ані взялісь? Нєпанятна. Вєдь билі татари, билі варягі, мардва, чєрєміси. І палучілся кампот-кактєйль! Нєт, што ви хатітє? Єслі рускій нарот прідумал героєм сваіх сказак Івана-дурака? Нєт, ви прєдставьтє, цєлий нарот прідумал гєроєм ДУРАКА? А музика… Кангламєрат радов і плємьон, каторіє називаютца рускімі.» Мабуть фільм можна вважати особливим виключенням. Для тих, хто в гнилому болоті держави-агресорки ще зміг схопити ковток свіжого повітря на поверхні омута, яке з часом повністю затягнула смердюча рідина. “Росіянину збрехати, як шмарклі витерти, – писав московитський історик М. Карамзин. Їхня брехня виходить з рабської суті. Народ, який ніколи не знав, що таке правда і не говоривший правди – народ рабів духовних і фізичних. Жалюгідні люди.“ (в тексті використано ілюстрацію з інет ресурсу (https://static.ukrinform.com/)
Автор Б. Домоцький
Обговорення матеріалу