Спогад
Моя ж повага до чепурненьких населених пунктів, які «осідлали» зручні ділянки берегів р. Лоски – розпочиналась ще в 70-х роках за студентської пори. Зi зупинок «Ікаруса» 5 років поспіль під час щотижневих поїздок iз Чернігoва та зворотніх повернень! Саме на першій автостанції від нашого Новгорода-Сіверського до Чернігова в Лосці гaлaсливі симпатичні дівчатка чисельною ватагою поспішали «окупувати» вільні місця в теплому салоні найкращого на ту пору в СРСР автобуса, позбавляючи можливості навіть найстійкішого до гвалту пасажира «закимарити» на кілька годин. Що було, те було… Пізніше, вже в пору педагогічної діяльності 80-90-х років ми плідно працювали на педагогічній стезі з колегою-директором Лосківської 8 річної школи паном Михайлом Даниленком. Тож за 10 років очільництва навчального закладу в с.Бирині автор сих рядків не один раз побував у гостинному «храмі» знань с. Лоски над річечкою. А в епоху утвердження Української держави з метою політичного просвітництва тамтешньої публіки приходив сюди наприкінці 90-х за волею долі та особистих ідеологічних переконань. Особливо запам’ятались часи Помаранчевої революції 2004-2005 років.
Ранок над Лоскою
Ранішня маршрутка зупинилась на місці єднання головної магістралі (вул.Т.Шевченка) с.Слобідки з Чернігівським шляхом. Тут водії «Мерседесів» вже кільканадцять років висаджують «найголовніших» на сьогоднішній день пасажирів, які щоденно прибувають в село. Так, йдеться про педагогів Лосківської загальноосвітньої школи І-ІІ ст. Оскільки вони і тільки, як не повертай, вже давно є головними (звичайно, що разом iз учнями!) особами, з якими пов’язаний не тільки сьогоднішній день, а й перспектива села на найближчу п’ятирічку!
Півкілометра до школи чимчикую гарно збереженим асфальтом вулиці Тараса Шевченка. Такого штибу маршрут є прекрасним приводом ознайомлення з природою одного з 88 поки живих(!) населених пунктів Новгород-Сіверщини. Пригадуються розкішні уроки української літератури 9 класу в Новгород-Сіверській школі-інтернаті ім. Ушинського з блискучою декламацією уривків прози та поезії української класики ХІХ-поч.ХХ ст. від Валентини Павлівни Правдивої. Талантище, а тому й береже пам’ять вдячного учня вже п’яте десятиліття дароване вчителем на уроках!
Ось і зараз, через 41 рік після школи, на обрії в ранішній Слобідці я знаходжу ту креативну частину Вербівки, яку професійно змалював неперевершений І. Нечуй Левицький! Пам’ятаєте, «По обидва береги Роставиці через усю Вербівку стеляться сукупні городи та левади, не одгороджені тинами. Один город одділяється од другого тільки рядком верб або межами. Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки.»
Сила, чи не так? Отож і ви, шановний читаче, коли наступного разу йтимете цією ж дорогою, любуючись розкішшю городів та левад села Слобідки, які стрімко збігають до плеса вузенької річки Лоски, знайдіть парочку добрих слів задля згадки пріснопам’ятного класика Івана Нечуй-Левицького з його трендовим твором ХІХ ст. «Микола Джеря»!
Школа
Вона стоїть на низькому фундаменті на косогорі. Конструкція типової післявоєнної (по Другій світовій війні!) дерев’яної архітектури, зрубленої місцевими дядьками-теслями «в чистий кут». Се творіння і в ХХІ столітті зовсім не зазнало якихось змін. Здається, тут і час зупинився. Його з невідомих причин не хотіли оновлювати ні совецько-партійні очільники Новгород-Сіверщини до 1991 року, ні «професіонали» найкращого «12 річчя в районі» часів земляка президента за Незалежності. Тому сьогодні – в 2020 році новий паркан, який досить ефектно пофарбований «морилочкою» в темі «осучаснення» випереджає навіть шкільну будівлю! Пізніше директорка школи пояснить, що огорожа вздовж парадного – то дарунок від Лосківського лісництва на чолі з Анатолієм Паніматченком. А тим часом на вулиці в масках бігають дітлахи. В такому ж екіпіруванні на вулицю з приміщення виходять і вчителі. Зустрічаємось з директоркою навчального закладу пані Олесею Коваленко.
За фахом пані Олеся є вчителькою історії. На посаді головного педагогічного та адміністративного менеджера школи працює четвертий рік з 2017. Директорка щоранку приїздить в Слобідку з села Стахорщини, яке за кілька кілометрів від школи. «В навчальному закладі 31 учень, яким знання надають 9 вчителів. Дві педагогині знаходяться у відпустці по догляду за дитиною. На мій погляд, у нас створені непогані умови для дітей. Навіть вимоги щодо короновірусу ми виконуємо, як і належить навчально-виховним закладам. Маємо всі необхідні розчини, деззасоби, миючу речовину тощо. Одноразові рушнички. На уроках, в їдальні діти розсаджуються у відповідності до вимог безпеки. На перервах – маски, а на уроках – по одному за парту! В школі є можливість. Можу сказати, що й проблем у відносинах із керівними виконавчими структурами та самоврядування у нас нема. Ніхто не відмовляє нашим проханням. Вдячні ми і господарським формуванням, які працюють на теренах Блистівської сільської ради: «Харківліс», «Лосківське лісництво», «Агрикор холдинг”» та “Агрілайн”.
Варто зазначити, що не тільки директорка є прихильницею формування національно-патріотичної свідомості зі шкільних років, взагалі Лосківська школа змогла чітко налагодити позаурочну роботу з формування та розвитку учнівської потреби рухатися в напрямку вивчення джерел нашої героїчної історії. «Ми навчаємо дітей не бути байдужими, а формувати свідомість щодо державницької позиції. В наших селах до 20 учасників московитсько-української війни. Деякі чоловіки й наразі в ООС на сході України. За роки, що триває московитсько-українська війна, учні навчились бути усвідомленими в тих справах, які роблять заради перемоги України, заради пам’яті про Героїв, які захистили нас від ворога. Учні та вчителі активно працювали в акції «Людина живе доки її пам’ятають…» Виготовляли віночки на могили «тимчасово невідомих» воїнів, що поховані на Старобільському кладовищі. Чимало позитивних емоцій викликав проєкт «Наше коріння», над яким продовжуємо працювати з обласними державними структурами та районним осередком учасників АТО на чолі з Іваном Васильовичем Мельником. Наші учні отримали національні костюми, а школа стала модератором обласного семінару з національно-патріотичного виховання. Словом, як на мою думку, подібного штибу акції та практичне наповнювання змісту виховної роботи дозволить підростаючому поколінню на приземленому життєвому рівні відповідати самому собі на запитання: «хто ти є, хто твої батьки, де твоє коріння…» А сей аргумент, як на мене – найважливіший в усвідомленні поняття патріотизму»
Природний чинник, культура та люди
Прощаємось з Олесею Коваленко, директоркою навчального закладу та направляємось далі досліджувати дух, історію, повсякденне життя слобідців та лосківців. Особливим трендом цієї одноденної подорожі є постійна присутність природного чинника. Вона тут відбувається безпосередньо на вулицях, які постали немов посеред лісу. Такої кількості лісової рослинності, яку має простір Слобідки та Лоски – не знайти в жодному з населених пунктів Новгород-Сіверщини! А ще добрі слова варто сказати мешканцям сіл за вміння тримати дуже виразну, як для порівнянь очима гостей з інших сіл Подесення, чистоту та охайний стан осель. Та, здається, куди б більше місцева публіка могла б зробити для громадських справ, коли б селяни мали свою сільську раду!? А так – де та Блистова? І яке діло їй до Слобідки чи Лоски, коли самим не мед? Отож і ріже очі геть здичавілий стан того, що в селах зветься «обеліском в пам’ять загиблих у Другій світовій війні». Тут вже без валiдолу під язиком не розібратися, бо картина з пам’ятним місцем виглядає гидючо.
Сільській клуб на цій же вулиці. В оточенні вікових сосен та старих дубів! Місцина огороджена невисоким парканчиком, за яким обладнано лавочки для слухачів, що приходять послухати розумні думки чи подивитись на щось креативненьке. Про таке й розмовляємо з жителькою села, яка йде назустріч в справах до Лоски. Жінка каже, що пам’ятає мій виступ під час Помаранчевої революції 2004 року. Навіть пригадала ім’я гарної співачки Чернігівської обласної філармонії Тетяни Олійник, котра була з нами і давала концерт. Інша річ, що жінка просто «киває рукой» щодо перспективи виборів в жовтні 2020 року. Так і завершує: «нічого не зміниться, Степанович, бо скільки років минуло від того, як ми сподівались на вибори 2004 року? Ага, 16 років! Ну і що, у Новгород-Сіверщину прийшла нова влада? Помінялися начальники? …, нічогісінько! Он днями приїздили до нас все ті ж начальники з Новгорода. Вибори почались. І знов «підлизуватися» лізуть. Сказали, щоб зібрались ми, бо гарних ліків привезуть безплатно з району. Щось в коробці привезли, але головне, що приїхали агітувати… (далі було не вельми коректне для розмови словосполучення, яке опускаємо з дозволу нашої співрозмовниці!)» Що тут сказати по факту? Так воно і є.
Коли генератор ідей жінка
На ганках клубу зустрічаємося з Наталею Іванівною Мишко. Жінка рухлива, уважна та трішки жартівлива. В той же час, із серйозними поглядами на життя. Начебто йде в депутати Новгород-Сіверської ОТГ. Має фах спеціаліста лісового господарства. А коли зауважує, що працювала з бухгалтерією лісництва, то чомусь одразу знаходжу відповідь щодо джерел серйозності в нашій розмові.
Село досить часто кличе людей до змін професії чи взагалі життєвого укладу. Так і в пані Наталки вийшло. Народилась в селі Блистові, яке є наразі центром сільради, а в юності опинилась в РФ. Закінчила лісовий коледж, а потім, після не вельми вдалого першого заміжжя, змогла в наступному своє життя «вирівняти», а долю пов’язати з роботящим та надійним чоловіком. Яким і став Михайло Михайлович Мишко. Як я пошуткував – майже «МММ» від першої пріснопам’ятної «фінансової піраміди» в СРСР?
Але у Михайла та Наталки вийшло без «пірамід». Вони добре обжились в Слобідці, нажили спільних дітей у шлюбі, якому вже скоро «срібний» ювілейчик та ще й взяли прийомну дитину на виховання. 9 років рідною донькою, а не формально прийомною зростає 19 річна Наталка. Якраз при мені юнка телефонувала Наталці Іванівні, як рідній матері з Київа та кілька хвилин вела досить теплу розмову. Яка може бути тільки в рідних людей!
Побачив трішки те що в клубі та навколо, підняв голову на стелю, яка не так вже й давно перестала «плакати» під час дощів та дещо почув про життя-буття від підсівших літніх жінок на лавочці біля храму культури, які вже впорались з бульбою. А їх, місцевих «ударниць та ударників», у яких вже на городі вітер вільно гуляє, а картопелька під навісом просихає – у Слобідці та Лосці чимало.
На рівненькій асфальтовій смузі вул. Шевченка, де поруч із клубом і медпункт, і пошта, і садок дитячий (звичайно що колишні) – пробігають «китайці». Так, невеличкі за розміром, та геть витяжні за силою агрегати, які вже майже остоточно замінили коней – головну надію та опору селянина 90-поч. 2000-х років. Копалки, картопельні комбайни вже настільки стали звичним явищем на селянських садибах, як споживання кави в оселі колишніх совецьких колгоспників.
Біля дворів слобідчан та лосківців здалеку помічаємо, що селяни вміло готуються до зими. Кагати наколотих дров. Що не кажи – лісовий край! Не даремно ж навіть жалюгідних парканів чи геть слабеньких на вигляд жилих будинків в селах на обох берегах річки Лоски майже не знаходимо. Разом із тим, бачимо деякі виразні тренди планування хат, їх оздоблення та архітектурні вирішення розміщення парадного входу до оселі!
Бути Музею Героїв московитсько-української війни
Знайшовши кілька спільних інтересів та добре роззнайомившись з Наталкою Мишко, рухаємося до Лосківського Музею воїнів АТО Новгород-Сіверщини. Зовнішньо поки що се типова сільська хатина. Тільки без парканчиків та різного штибу зелених декорів із доріжками, укладеними плиткою та доповненими гарненькими інформаційними «прибомбасами». Думається, коли влада ОТГ, котра має постати після виборів, захоче проявити здоровий глузд та серйозно взятися за державницьку тему, яку згенерувала рік тому місцева активна жінка Наталка Мишко, ініціатива нашої співрозмовниці з віртуальності перейде в практичну площину.
Отож ми і дізнаємося, яким був початок створення Музею воїнства АТО Новгород-Сіверщини. І що саме нестримне бажання завідувачки сільського клубу обладнати в полишеній без нагляду батьківській хатині загиблого Героя московитсько-української війни – Ігоря Медведя музею – дало старт добрій справі. Ідею, начебто, підтримали і в районі. Особливо, каже ініціаторка, цінні поради надавала Оксана Харькова з районної культури. Словом, початок вдався. Але, на наш погляд, музейна справа – річ досить важка, затратлива та вимоглива, щоб триматися на «голому» ентузіазмі. І тому, коли пристойний резонанс пішов далі від села, районним владним менеджерам варто не закривати очі, а конкретно – з організаційних, наукових та фінансових позицій завершити те, що було голосно проанонсовано. Перш за все, винайти можливість та включити сільський історико-культурний музейний об’єкт в офіційний статус філії Новгород-Сіверського музею-заповідника. Бо інакше, на рівні села, завершити цю справу навряд чи вийде.
Пані Наталка показує на дах музею, який вдалось поремонтувати шиферним покриттям. Каже, що було не просто будити увагу тих, хто мав би швидко долучатися. І що особливо важливою виявилась допомога депутата обласної ради Сергія Сергієнка. На жаль, поки ще досить убого виглядає і стеля коридору з бідненькими шпалерами, яких дощова водиця потягнула на підлогу, і взагалі будиночок. Потрібні гроші. Без них нічого не буде. До речі у мене особисто виникла думка, дай Бог помилкова, що сей музей може так і залишитися мрією та завданням однієї Наталки Мишко та окремих ентузiастів, коли вже найближчими місяцями сим об’єктом нової історії села та району впритул не займуться відповідальні структури культури, освіти, музейники, благодійники.
«Сіверська бджілка»
На вулиці ім. Т. Шевченка, котра за збігом обставин зібрала на собі всі об’єкти дослідження гостем iз Новгорода-Сіверського, головна співрозмовниця погоджується відкрити тему «зеленого туризму в селі» на прикладі своєї родинної ініціативи. Про яку кілька тижнів тому, коли Новгород-Сіверська районна культура (модератор О.Харькова) повезла на Маковея учасників профільного семінару до Слобідки – ми й почули на загал. Тоді, на загадковому просторі презентовали і дещо з нових напрацювань пані Наталки Мишко з її чоловіком Михайлом.
«Минулого року ми придбали сей двір iз хатиною та господарськими будівлями», – і Наталка Іванівна в супроводженні 5 річної онуки Катерини заводить нас на подвір’я, яке справді знаходиться в лісі. Місяць ми добряче попрацювали тільки, щоб навести порядок. Косили, прибирали подвір’я… Тим більше, що вже під час проведення семінару з зеленого туризму в нашому селі – гості заходили подивитися, що і як ми розвиваємо у цьому напрямку.» І пані Наталка розповідає певні моменти життя, які спонукали їх з чоловіком серйозно поміркувати над майбутнім. Перш за все, йдеться якраз про Михайла Михайловича, який після закриття цеху з переробки деревини в Лосці втратив роботу. «Постояв на біржі, а далі треба думати. Ось і зійшлись на такому варіанті.»
У подружжя Мишків оселя, в якій вони мешкають, виглядає свіженькою, охайною. Відчувається, що господарі прагнуть поєднувати сучасні матеріали оздоблення будинку (як то сайдинг чи пластикові вікна) зі збереженням традиційних українських дерев’яних візерунків! Чималенький город. Вже прибрана картопля. Але томати продовжують своє зростання на сонці. «В погребі, каже господиня, – вже достатньо консервацій для нас iз Михайлом та родин дітей наших.»
Між двома дворами, якими опікуються Наталка з Михайлом, кілька сотень метрів. І для майбутніх гостей, які прагнутимуть взяти силу оточуючого слобідського простору «з їхніх рук», здібними та працьовитими мешканцями Слобідки наразі розроблюються певні пропозиції. В той же час вже не один десяток «курортників» відвідав райське місце серед бджолиного товариства. Бджолина терапія. Останніми роками вона міцно входить в життя українців. І пересічні громадяни, які читають розумні книжки зі всілякими рецептами, і продвинута наукова еліта великих міст – прагнуть бодай один раз «приміряти» до свого способу життя годинний відпочинок в спеціяльному будиночку «над бджолами»! «Вже побували земляки і зі Слобідки, і з інших населених пунктів Новгород-Сіверщини, які встигли по кілька разів полежати над робочим простором найповажнішої в житті людини комахи»! А поруч із будиночком стоять вулики, активно працюють медові трудівниці. Інша річ, що за всією красою та успіхом завжди стоїть велика праця та любов до життя щасливої родини Мишко! Нехай Господь допомагає вам у добрих ваших намірах, дорогі українці!
Крокуючи вулицями Лоски
Для підсумків півдобової подорожі в край лісів, чистих джерел та працьовитого товариства рухаюсь вже по сусідньому селу. Так, се вже Лоска. З іменем, отриманим від річки. Ще б пак, наші пращури завжди шанували річки та озера.
Наразі село не має якихось особливих адміністративних меж чи навіть виразних ментальних ознак, які б розводили в різні сторони слобідця та лосківця! Мені завжди подобалась специфічна говірка, яка побутує в сих селах і яка чітко вибудована на рідній українській мові.
Справді, великим підгрунтям для збереження в сучасних поколіннях україномовного середовища стало існування й після руйнування на початку 30-х років українізації, як явища взагалі та україномовних шкіл, як головних важілів збереження національного коду зокрема. Ось і цього дня жоден з 12 людей, з якими вдалось поспілкуватися в селах на річкою Лоскою, не зраджував українській мові. Подібна картина з мовним режимом відчувається і в учнівському середовищі, яке не тільки бачив з відстані до шкільного подвір’я, але й чув діалоги чи репліка юних достойників під час перерви між уроками.
Думається, що розмову про деякі господарські об’єкти, котрі розташовані в Лосці та Слобідці, ми продовжимо з часом після цільових відвідин. Але наразі відзначимо, що простір Лосківського лісництва, який очолює Анатолій Паніматченко справді залишає приємні враження. Обіч шляху з Новгорода-Сіверського на Чернігів територія лісництва дійсно не залишає місця байдужості! Бо увійшовши на подвір’я офісу лісової установи – справді опиняєшся серед краси,яку облаштували не просто працьовиті, а й талановиті руки та розум фахівців. Здається, тут навіть сюжети креативних стрічок при потребі можна знімати!
Як і вся Лоска! Вона красива своїм спокоєм, охайністю вулиць, доглянутістю сільських садиб, естетичними витівками місцевої публіки на оформленні деяких елементів будівництва та навіть наявністю в центрі населеного пункту поруч iз симпатичною «Крамницею» сміттєвих ящиків!? Уявіть, для пересічного села Новгород-Сіверщини таке бачу вперше!
Свіжість та прохолоду українському селу несе річка Лоска. Її ми вже не один раз згадали. Можливо сей потічок і береже майбутнє населеного пункту. Мальовничо виглядає 10 гектарний став. На жаль, ще нема в нашому районі прикладів вдалого використання подібних водойм для покращення життя громад самими ж громадами!? Хоча, можливо, після всіляких реставраційних робіт не загубиться бажання сусідніх мешканців Об’єднаного та Студинки довести справу до успіху з облаштуванням ставка? І тоді переймуть досвід Лоска зі Слобідкою? Але місцина чудова. Простір розкішний не тільки для особливих «гурманів» природи. Тут приємно з вудкою в руках постояти на березі озерця, завершуючи трудову днину навіть пересічному селянинові чи втомленому вчителеві місцевої школи.
А на годиннику стрілочки все поспішають до завершення світлової частини днини. Тож і автору сиєї невеличкої розповіді час рухатись до Новгорода-Сіверського. Що ми й робимо, прислуговуючись традиційною «маршруткою», які тільки на цьому напрямку до райцентра відповідають у режимі руху цивілізованому ХХІ сторіччю. Будьмо здорові та уважні до нашої української минувшини та успіхів сучасності, дорогі читачі. Шануймося, адже ми – українці!
Розповідав «Правому Берегу Десни» Борис Домоцький, м.Новгород-Сіверський
Обговорення матеріалу