Моїй матері 90 років. Але від читання вона не відмовляється. Окрім Святого Письма, газет та журналів вона перечитує поезії. У шафі з книгами є кілька примірників творінь Тараса Шевченка. Часто повертається до вивченого в школі, інституті. Щоразу по-новому прочитує сторінки «Кобзаря». Дискутуємо. Переймається з приводу долі Генія, гірко облаштованої для Українця московитською імперією. Матері легко говорити про творця «Заповіту» та інших класичних поезій. Бо творчість Шевченко була на вустах її батька (мого рідного діда) Івана Сугоняки-випускника Новгород-Сіверської чоловічої гімназії та тітки Марії Вронської(в дівоцтві Сугоняко), яка на косинчику в світлиці під образами, поруч з Божими книгами, тримала «Кобзар» 1905 року видання. А взагалі у моєму селі, де до 1917 року жило кілька членів «Просвіти» і тому творчість Тараса Григоровича Шевченка полишила свій пам’ятний слід.
У місцевому Георгієвському храмі служили батько й син Ситники.Патріотичні українці. Се про них-отця Петра та його сина Антона Ситника розповідав нам Степан Санжара-поважний дослідник Новгород-Сіверщини, педагог та музикант.Повідав кілька змістовних історій, які полишили національно свідомі земляки у його юній голівонці ще до більшовицької руїни 1917 року. Так ось, батько й син добре володіли українською мовою. І коли у 1912 році панотець Петро обирав у школі дітлахів з добрим голосом для церковного хору, туди був зачислений і малий Степан Санжара. На заняттях він і засвоїв від керівника- регента Антона Ситника окрім науки церковного піснеспіву ще й чимало українського літературного надбання. Співали і світських пісень, серед яких «Реве та стогне Дніпр широкий»,»Думи мої, думи», «По діброві вітер віє». А ще був місцевий театр. І для шановного панства родини Ханенків,у якій полюбляли Шевченка, та його гостей- дворян Тюриних, Осетинських, що були меценатами самодіяльної трупи, до якої входили і моя рідна бабуся Проня та її сестра Харитина, ставились вистава «Назар Стодоля».
Розповідав Степан Санжара й про те, як вперше у його руках у 1915 році, коли будували залізничний міст через десну на гілці з Новгорода-Сіверського до станції Пирогівка, опинилась маленька книжечка Т.Г.Шевченка «Кобзар», котру подарував тесля Іван Акусов,що прибув з далеких країв. Він 12 річного підлітка і познайомив з текстами поета. А далі вже хлопець навертав до українського слова своїх земляків. Бувало, за словами Степана Санжари, що вірші Шевченка просили почитати вголос робітники з Польщі, Литви, Латвії, Московії, що прибули на будівництво мосту з 3-м мостовим загоном Двинського району.
Шевченко геніальний! Тому й через 150 років після смерті його бояться вороги України. Натомість нинішнє українське плем’я, не без допомоги творів Великого Тараса перманентно прагне до розуміння навколишнього простору, а так і до самоідентифікації у великому Космосі. І Кобзар відплачує сторицею. Він справді Святий! І в найскрутніших обставинах не кидає українців ! Особливо, коли йдеться про магічні слова поета під час спротиву лютому московському ворогові.
Шевченко-скарб всіх українці, які опанували величезний простір на кількох континентах. Тому вони і встановлюють пам’ятники Пророку. У 35 країнах світу стоїть образ поета у камені чи бронзі. Перший з яких на чужині ще за часів Російської імперії у 1881 році з’явився у Казахстані. Найповажнішим для наших співвітчизників іменем називають вулиці, парки, майдани. Ім.я Тараса Шевченка носить Національна премія України.
Кілька років тому я відвідав Коропщину, відкривши для себе чимало цікавинок, втілених у життя працьовитими руками та світлим розумом сусідів Новгород-Сіверщини. Там, у середмісті батьківщини талановитого терориста Миколи Кібальчича я милувався симпатичним облаштуванням місцини з осінніми квітами, серед яких піднімається пам’ятник Тарасу Шевченку. У Коропі, вдруге після візиту до Семенівки, яка також межує з Новгород-Сіверщиною, я відчув справедливий дискомфорт у душі. Неприємно і боляче, що у рідному Новгород-Сіверському краї, який є колискою Руси-України, ніколи не було пам’ятника Кобзареві! Навіть придворному московитському поету Пушкину встановлювали погруддя у повітовому містечку…
Словом, жодна влада Новгород-Сіверщини не бажала бачити перед очима образ Пророка. Звичайно, що важко говорити про причини такого абсурду. Все таки у місті навчались та жили кілька достойників, з якими товаришував Великий Тарас. Максимович, Чалий, Куліш… Отож, як кажуть, маємо справжню загадку стосовно причин відсутності пам’ятника Кобзареві там, де він має бути вже 100 років!
Можливо не дозволяла Московія, яка у цім закутку контролювала «все і вся» від 30-х років минулого століття і до 2014 року? А може політичні діячі не вельми прагнули до українства, піклуючись про власний «малоросійський» імідж? Хоча не варто й забувати й про рівень культури та освіченості партійної номенклатури, що так само може ставати перешкодою у втіленні розумних ідей. Натомість на Новгород-Сіверщині, за вже згадані 100 років народилось безліч символів московським царям, комуністичним тиранам, зайдам-чужинцям, вбивцям українців чи просто беззмістовних образів у бронзі чи камені!
У площині роздумів про українського генія поезії, академіка живопису та графіки Тараса Шевченка не можна обійти ще одну з подій місцевого значення. Давно це сталось, але у паскудних намірах місцевих комуно-більшовиків, виявивших неповагу до національного титана, проявились типові вчинки циніків та українофобів. Йдеться про ганебний жест міської депутатської «тусовки» на зорі ХХІ століття, коли купка «хохлів» поглумилась над поетом, позбавивши один з завулків міста назви Т.Г.Шевченка. Заради вдоволення егоістичних амбіцій друзі одного з покійних місцевих партфункціонерів «замінила» Т. Шевченка на Г.Букіса. Недовго тривав акт ганьби. Тоді і авторові сих рядків, як голові районної організації Української народної партії, прийшлось докласти зусиль, щоб навернути до тями депутатів скасування маразматичного рішення. Висловили обурення і деякі газети. Серед яких і тижневик «Сіверщина» з матеріалом «Як украли Шевченка».Що було, те було… Справді, зі вшануванням імені Т.Г.Шевченка на Новгород-Сіверщині достойним пам.ятником не вийшло. Хоча партійні та громадські структури, серед яких були Українська народна партія (Б.Домоцький), Конгрес Українських Націоналістів (О.Лупейко) та «Просвіта»(В.Удавиченко) ще 20 років тому звертались до районної та міської влади з пропозицією встановлення погруддя Т.Г.Шевченка у міському парку. На жаль, як і все українське розбивалось об стіну несприйняття.
Наразі життєві обставини змінюють свідомість громадян. Як в цілому українців, так і безпосередньо моїх земляків. Український чинник рухається вперед. А тому й сподіваємось, що за успіхами учнів та студентів на всіляких літературних та мовних конкурсах на честь імені Кобзаря, пробиватиме асфальт і зелена трава свіжої свідомості щодо необхідності гідного вшанування на Новгород-Сіверщині Генія літератури та непереможного духом Українця Тараса Григоровича Шевченка.
Обговорення матеріалу