Що й казати, українці плідно попрацювали останні 500 років на Московію, витягуючи її «за вуха» на цивілізований простір! І левова частка старань співвітчизників у цій праці належить нашим сіверським землякам. Різні покоління, які були вихідцями з Новгород-Сіверщини, навчались в чоловічій чи жіночій гімназіях, або перебували в Спаській обителі на духовній службі – вели імперію до оволодіння світовими цінностями. Вважай в кожній царині життя московитів із давніх давен проглядається НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ слід! А без наших земляків, як і без тисяч подібних представників української еліти Московія навряд чи змогла б піднятися настільки, щоб забути, якою вона була серед боліт, непрохідних лісів та безпросвітної темряви.
Знаємо, що сьогодні вистачає ревних адептів «рускава міра», які зовсім іншого штибу концепцію розвитку взаємовідносин Руси-України з Московією, всупереч історичній правді, прагнуть нав`язати й на наших землях!? Натомість, підгрунтям щодо існування думки про помітний внесок українців впродовж століть в формуванння цивілізованого обличчя Московії стають джерела від 17-18 століть, рівно як і праці істориків, географів, подорожуючих, які чітко вимальовують існуючі протилежності між Україною та Московією! Здається, різницю засад життя українців та московитів («малоросів» та «великоросів»)одним із перших помітив Павло Халебський в цікавенному творі «Україна – земля козаків: Подорожній щоденник». Що й казати, захоплююча річ! І дарма, що перед очима чужеземця опинилась середина 17 століття! Картини, змальовані «з натури» уважним автором дають змістовні відповіді на запитання нашого часу.
А ще, не полінуймося поцікавитися книгою Павла Штепи, письменника з української діяспори. «Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість» вперше вийшла в Торонто в 1968 році. Вибудована на відкритих та зрозумілих читачеві джерелах, праця українця дотепно та аргументовано пояснює, як важко давалось світові цивілізаційне розуміння Московії у всі часи. На правдивих прикладах, фахово зібраних та поданих без фальші!
Але сьогодні ми пригадаємо одного з тих, хто навчав, просвітлював, осучаснював в глухих краях Московії, у відповідності до вимог епохи, вмикав світло та руйнував темряву. Йдеться про Симеона (Семена) Пекалицького (нар.1630 року) – відомого українського музиканта, диригента, співака та композитора часів Середньовіччя.
На жаль, інформації про названого презентанта високого мистецтва 17 сторіччя не густо, а тому посилатимемося на вітчизняні згадки, які акцентують, що певний шмат життя непересічного українця на останньому етапі перебування в цім світі прийшовся на Новгород-Сіверський! От тільки знов таки, за браком свідчень, як і у випадку з 90% інформації про діячів Середньовіччя з українським корінням, полишивших помітний слід в історії, деталей з новгород-сіверського етапу життя Симеона Пекалицького сьогодні в місті не знаходимо. Найшвидше за все, той матеріял, який можна було «взяти в руки», рівно, як і місце поховання – щезло з простору в роки комуно-більшовицької істерії проти церкви.
Разом із тим, збережені в пам`яті українців згадки про місця, де бував український корифей духовної музики та невеличка крихта артефактів на Львівщині, дозволяють нам пишатися великою особистістю Симеона Пеклицького, який присвятив частину свого не вельми тривалого життя намоленому місту над Десною. А ще, сучасники згадуватимуть ім`я талановитого діяча духовної музики Симеона Пекалицького поруч із Лазарем Барановичем (1620-1693), який, на думку дослідників, став вирішальною постаттю щодо закріплення талановитого земляка в авторитетних колах! Отож, хай там як, але, дасть Бог, прийдешні покоління дізнаються значно більше про поважну постать, зміст таланту якого не тільки дійшов до двору царя Московії, а й навернув його до потреби заполучити знання українця на своїй стороні. І все це виявилось настільки серйозним бажанням «ясновельможних», що вони усвідомили потребу прибуття Симеона з України на Московію. Наш достойник був конче потрібен для значної реформації в тамтешньому церковному житті. Адже, перебуваючи в Україні московитська еліта від початку 17 ст. ставала свідком та могла спокійно порівняти спів у церквах «білокам’яної» та в кращих храмах Київа чи інших міст України! Бо якраз в сей час духовне життя по обидва боки Дніпра розгорталось так, що трендовим явищем ставало багатоголосся хорового співу в церкві! Така краса полонила не тільки московитів. Подібну красу співочої культури українців, нашого священицтва, як і почуті голоси в храмах, ставали причиною захоплень навіть іноземців. Як от вийшло зі згаданим Павлом Халебським (1627- 1669 роки), письменником та мандрівником зі Сходу.
Так ось, Симеон Пекалицький кілька разів зі своїм досвідом відправлявся в тривалі відрядження на Московію. Бо так хотів цар, змінюючи відверту відсталість у православному церковному житті. Джерела свідчать, що той спів, який лунав у московитських церквах до початку українського впливу зовсім не йшов у порівняння з українським духовним трендом!
Замість епілогу
Шукачі слідів Симеона Пекалицького на цій землі впевнені, що після останнього відрядження на Московію в 70-ті роки 17 ст. з метою навчання тамтешніх церковників високому мистецтву багатоголосого піснеспіву, а так і до утвердження в духовному житті «білокамя’ної» УКРАЇНСЬКИХ трендів, талановитий свіввітчизник оселився в Новгороді-Сіверському. Тут він у 80-ті роки 17 ст. керував хором та з задоволенням насолоджувався красою Подесення! А ще, як пише «Вікіпедія» «у реєстрі нот бібліотеки Львівської братської школи за 1697 рік згадується 8-ми голосна «Служба Божа» автора Симеона Пекалицького. Очевидно вона також і виконувалась хором Львівської братської школи», – підсумовує свій погляд в статті про С.Пекалицького https://uk.wikipedia.org/wiki/.
Борис Домоцький
Обговорення матеріалу