22 листопада в світі відзначався День синів! Отож і в росії, як от брянській губєрніі, інетресурси «відзначилися» відповідним чином. У всякому разі, саме цей день «патріотичні» пропагандистські ЗМІ обрали за відправну точку ширення зомбованими мізками московитської публіки «дєльненького» меседжа. Якраз, призначеного для чоловічої спільноти – для синів расіі! Вирішили серйозно поговорити про кончу потребу запровадження одного архіважненького держаного документу на кшталт указу Сталіна від 1942 року за №227!? Уявляєте, того, що в народі отримав назву «Ні шага назад»? Так й акцентували, мовляв «такова садєржанія дакумєнт должєн прабудіть страну»!?
Бачите, вже «страну» потрібно «прабуждать». Виходить, що «страна» спить, а значить уві сні нічого серйозного зробити не здатна. І на фронті спить. Тому й «наспала» вже 105 тисяч. Загиблих.
Без сумніву, розрахунок «фахівців» психологічної терапії у верхах країни-агресорки направлений на розпалювання пожежної істерії шокових ударів в якийсь незвичний спосіб по мізкам суспільства, яке «спить». Щоб прокинулось і яким би опанував страх. Бо виходить так, що в інший спосіб продовжувати те, що сотворили московитські яструби від 24 лютого – не можливо. Тому й шукають нові-старі важелі для того, що в них «ісстарі» зветься «а нам адна нужна пабєда – адна на всєх, ми за ценой нє пастаім».
Отож, за розрахунками ініціаторів «успішного проєкту, повернення до життя сталінського кровавого наказу «Ні шага назад» могло б в мізки кожного солдата ерефії вселити думку про неминучу розплату ціною власного життя, якщо той не битиметься на фронті «да паследнєй каплі крові». Словом, щоб обстановка нагадувала ситуацію 1942 року і, щоб були запроваджені відповідні покарання. У всякому разі, посилаючись на історію совецького союзу часів «вєлікай атєчєствєннай вайни» нинішні вельми «патріотичні» дорослі дядьки прагнуть не жаліти тих, хто не хоче воювати проти українців, хто вирішив здатися на фронті, хто ненавидить терористичну війну, а значить, в кінцевому підсумку і володарів імперії.
А в війську ворога наразі – велика криза. Мотивації щодо війни – нуль, мети – так само, ну і звичайно – страшні людські втрати, кількість яких давно випередила цифри «патєрь» будь-якої війни, які росія розв’язувала в ХХ-ХХІ століттях.
Що й казати, схожого на війну в Україні «падєжа погаловья» – «рускій мір» ще не знав.Та й якість тих, які щодня, поспіхом навчені, вимушені брати автомат в руки, нема нічого спільного з навченим захисником. На передню лінію по суті пригоняють отари овець з підготовкою нижче плінтусу. Тому й рясніють брянські, белгородські, курські, воронізькі новини повідомленнями про похорони солдатів-«чмобиків». А так званих «елітних» підрозділів – «гОрдасті расії», що ходили парадними маршами красною площею, в цім світі давно вже нема: хто на полях – в лісах згниває, а хто – трішки щасливішім виявився, бо поїхав у ящику «двухсотим» на зустріч з ріднею.
Ось тому й чекають на сталінський указ для солдатів росії, що прийшли з війною в Україну, московитські швондери. Вони, звичайно, самі не будуть перейматися своєю чи дітей своїх долею після першої зустрічі з блакитно-жовтою кулею від Героя Українця, який захищає свою Батьківщину!? Бо вони не підуть на фронт. Натомість так немилосердно та жорстоко розпоряджатися життям молодих співвітчизників не соромляться. Тому, що така душа московита і жорстокість – в крові кожного.
P/S Звичайно, важко передбачати дату появи осучасненого наказу сталіна «Ні шага назад» на передньому краї московитсько-української війни за підписом путіна. Хоча він, зрозуміло, буде. Як бувало подібне у кожного диктатора світу. Натомість, навіть за його відсутности, військові росії щодо своєї долі в цій війні давно не належать собі. Адже варто тільки замислитися над щоденними кількасотенними втратами московитів на фронті, щоб остаточно зрозуміти очікуваність такого кроку від ворожих державних верхів. Інша річ, що в одному з того, що наразі відбувається у ворожому таборі, не приходиться довго сперечатися – російська державна та військова верхівка – в агонії, завершити яку здатна тільки УКРАЇНСЬКА ПЕРЕМОГА.
Б. Домоцький
Обговорення матеріалу