Сей роздум присвячений 30-літній відсутності доступу селян Новгород-Сіверщини до творчості майстрів мистецтва столиці та обласного центру, а так і про незворотні втрати держави в політиці відстоювання УКРАЇНСЬКОГО в духовному протистоянні з московитським ворогом.
Міркуючи про засилля совка в свідомості значної частини населення України й на 29 році незалежності, варто не забувати про постійну увагу комуністичного режиму до ідеологічної основи тодішнього життя. До підмурівку, який впродовж 70 років і тримав «глиняний колос» на ім’я Совецький Союз.
Знищивши десятки мільйонів громадян, совецька система за будь–яких обставин, навіть при неймовірних витратах на зброю та підтримку країн-«голодранців», які погоджувалися «будувати комунізм», не припиняла фінансувати мистецтво та культуру! Не випадково, що від перших повоєнних 40-х років ХХ ст. і до останніх днів «імперії зла», навіть у найзабутіших Богом селах з’являлись «зірки» кіна СРСР та відомі столичні артисти.
Серйозно виглядала тема популярізації совецького кіна. Для «розкрутки» агітаційних можливостей найулюбленішого напрямку мистецтва найвищого партійного керівництва СРСР, відповідні структури культури мало не до останньої букви всмоктали «індійську» практику формування масової закоханості зубожілого народу в кіно та акторів! З часом відповідна наука настільки міцно ввійшла в мізки людей на 1/6 планети, що й 30 років посткомуністичного періоду не вистачило задля позбавлення чималого прошарку з тих, кому під 50 (особливо в провінційних містечках північної Чернігівщини!) відвертої ностальгії. Так, за «кінобудкою» з білим шматом полотна над сценою зали будинку культури! І не дарма, оскільки тренд ідеологічного впливу на населення владний менеджмент країни советів усі 70 років відпрацював досконало. А про чітке функціонування згаданого механізму нагадують зустрічі найуспішніших акторів кіна Союзу з показом фільмів у селах. Коли кожен такий захід добре обмірковувався, всі дрібнички перевірялися партійними функціонерами райкомів та відділів культури райвиконкомів.
Публіку збирали в клубі не раніше, як на 19 годину вечора. Щоб всі бажаючі – ну, хто не вельми стомився на тракторі, біля корів на фермі чи на прополці конопляного поля, мав змогу заглибитись у вирій дійства, дарованого «гарадскімі» артистами в «клюбі». Тим більше, що в великих поселеннях, коли в залах не вистачало посадкових місць, селяни навчилися запросто прислуговуватися корзинами, або влаштовуватись на підлозі, підібравши під себе ноги! Діди, чинно покручуючи козацькі вуса, могли закурити міцного ароматного тютюну. Оскільки до 80-х років ХХ ст. цигарка була атрибутом образу активного «будівника комунізму» – того ж таки голови колгоспу чи секретаря райкому на екрані кіна. Словом, на ту пору ніхто й не думав «боротися» з дядьками, які не жаліли ані тютюну, ані здоров’я, прокурюючи сивим димком до стану «що аж сокиру вішай» приміщення будинків культури! Що було, те було…
Окрім кіна, до селян, у відповідності до планових заходів, які «спускалися» на культуру ідеологічними відділами «обкомів», прибували на гастролі колективи провідних театрів України. Для сих потреб у 1950-х роках в деяких селах Новгород-Сіверщини побудували типові заклади культури. 1957 року відчинив двері новий будинок культури і в моєму с. Горбові. Головний «штаб» сільської культури архітектори поставили поруч iз місциною, де в 30-х роках ще височів Георгієвський храм, світлину якого знаходимо у книзі С.Таранущенка «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України».
Партійно-комсомольські активісти в шкіряних куртках ініціювали руйнацію культової споруди. От тільки залишати мізкові клітинки совєцької людини порожніми ленінсько-сталінська влада не забажала. Тому й взялись за мистецтво кіно та театру, рухаючи сей дорогоцінний скарб у народні маси. І перш за все – у лави «колгоспного» селянства!
Будучи малим запам’ятав, як батьки, що представляли вчительство та інженерно-технічний прошарок, бува розповідали вдома враження від зустрічей з акторами чи театральних вистав. Про окремі епізоди та цікавинки навколо приїздів креативних особистостей до села, мати згадує і в наш час. От хоча б, коли дискусія зачіпає тему зйомок кіна на Новгород-Сіверщині. За її словами, в 1960-ті роки головні герої совецьких картин часто навідувалися до сцени в новому Горбівському будинку культури. В 1964 році на окремих локаціях у районі знімали епізоди фільму «Самотність» (москов. – «Одіночєство»). Маючи на ту пору авторитет у народі, як провідний герой картини «Тихий Дон» за твором М.Шолохова, Петро Глібов не тільки прибув на зустріч у село, а й привіз кінострічку, представляючи провідного героя картини Грігорія Мелехова. Ото вже публіка шаленіла! У 1960-1970-ті на Горбівських пагорбах гостювали герої фільму-опери «Князя Ігоря», а режисерка Ю.Сонцева (дружина О.Довженка) з актором фільму «Такі високі гори» С.Бондарчуком навідувались в село над Десною в липні 1973 року.
Та найзапам’ятнішим для моїх земляків мабуть став приїзд та виступ відомого дуету гумористів – уславлених Штепселя та Тарапуньки! Якраз iз приводу природних перешкод дорогою до Новгород-Сіверщини з Сумщини, головною з яких стала переправа через Десну з Пирогівки на Путивськ, пересмішники не забaрились. І нарікли сей найпівнічніший закуток України «кінцем світу»!
Час від часу до сіл Новгород-Сіверського району заїздили артисти Чернігівської філармонії, Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Шевченка та циркові трупи Київа. Топтали ряст найстарішого села Новгород-Сіверщини й харизматичні особистості з літературних кіл обласного центру та пагорбів славного Київа. Не забували, бо у селі жили батьки одного з поетів «розстріляного Відродження» Миколи Скуби (1907-1937), про якого писав «Правий Берег Десни».
Кілька разів за дитинства та юності була нагода відвідати у сільському будинку культури вистави поважних столичних театрів. Мабуть тому, що навчання на історичному факультеті Чернігівського педінституту ім. Т.Г.Шевченка відкривало інший погляд на суспільні проблеми, а тому й добрі враження полишив у моїй свідомості колектив Київського (наразі Національного) театру ім. І.Франка, який в 1979 році представив на сцені Горбівського будинку культури виставу О.Коломійця «Фараони». До речі, приїзд колективу одного з провідних театрів України став останнім візитом творчих майстрів столичного рівня до села. А від 80-х років ХХ ст. тема «потіхи» селян «гарадскімі» артистами відходила в забуття, а гастролі майстрів мистецтв із великих міст ставали виключенням.
Після падіння комуністичної системи «лікування» всіляких наслідків совкового травматизму приходиться важко. Тому й триває «синдром» без малого вже 30 років. Впродовж яких Українська Держава вимушена ще й тримати духовний натиск від сусіда, борючись за право жити незалежно.
Разом із тим, подібні змагання, на наш погляд, як і протистояння ідеологічній машині московитів держава б вигравала впевненіше та частіше, коли б народ все таки мав більше міцності в культурно-просвітницькому плані, а значить й у відстоюванні національного! І, перш за все, у просторі того сегменту, де весь час після 1991 року на мізки українців робить системні атаки гидота «руського міру»!? Особливо, коли головним засобом сільського населення віддалених на 200-300 кілометрів від столиці та обласного центру, пізнання культури та мистецтва України весь сей час залишається телевізор!? Зомбування сіверської публіки змосковщеною телевізією на тлі повної відсутності живих комунікацій простого люду з високим мистецтвом, як се було до розпаду Союзу і в чому була зацікавлена колоніальна влада, породжують вкрай негативні наслідки. Натомість, деякі підсумки життя в селах Новгород-Сіверського закутка вже сьогодні – просто вражають. Ізоляція від цивілізації, економічна руїна, фінансова неспроможність гуманітарної царини на тлі чітко вираженої безперспективності завтрашнього дня та прогресуючої деградації молодого населення! Картина справді вбивча. До того ж, коли її темні фарби підсилює відсутність для пересічної людини можливості почути живе та красиве українське слово від носіїв високої культури.
Замість епілогу
У с.Горбові на горі, де 1928 року після Великодня у храмі Георгія Переможця охрестили мою матір, від 1957 року стоїть Будинок культури. Єдина подібного архітектурного задуму будівля в Новгород-Сіверщині! Народившись в епоху «успішних п’ятирічок», Горбівський БК мав виконувати функції головного ідеологічно-просвітницького центру «колгоспників». Так і було. І дарма, що безправні селяни своїм підневільним матеріяльним станом не відрізнялися від московитських кріпаків 19 ст, клуби «підтягували» їхню свідомість до розуміння найголовнішого – «что такоє совєтская власть» і що «СРСР – найкраща країна в світі»! А ще, що навколо країни, «в якій будується комунізм», постійно обертаються «незлічені вороги», з якими треба боротись до останнього подиху! Ось так.
Натомість, коли в 1991 році Україна звільнилась від комуно-совецького ярма, на ідеолочічну роботу – про просування державницької ідеї навіть не згадали. Бо «нова» система, змінивши назви в кабінетах начальників, у їхній свідомості залишилась тією ж країною, тільки без «всємогущєй ролі капеесес».
З тієї пори до сіл Новгород-Сіверщини вже не доїжджають майстри мистецтва, кіно та відомі діячі культури. А покоління дітей моїх однолітків, котре ніколи наживо не побачило жодної театральної вистави, жодного столичного артиста чи літератора на сільській сцені – існує зовсім в іншому вимірі, ніж розповідають нам соціологи, експерти та звіти бюрократичної системи. Та й білий екран, на якому 31 рік тому демонструвався останній фільм, більше не розкривається! Та й чи залишився він під стелею колись розкішної театральної зали сільського будинку культури?
Обговорення матеріалу