По мосту через р.Судость під Грем’ячем московити били з неба багато разів. А в оперативних зведеннях армійського керівництва подавали «операцію» під гріфом «барьби с націаналістамі і украінскімі дівєрсантамі»!? А нещодавно фашистам таки вдалося добитися свого, тим самим «обрізавши» мирним українцям з невеличкого населеного пункту під 30 осіб можливість доступу до харчових потреб. (https://suspilne.media/)
Інша справа, що в цій кривавій війні дії московитів виглядають настільки абсурдно та нахабними, як за здоровим глуздом, що навіть з’являється сум з близького в часі минулого, коли з такими дикунами та несповного розуму істотами українці вибудовували «дружні» контакти. Ага, починаючи від рівня президентів України і закінчуючи керівниками Новгород-Сіверщини, які до початку 2014 року в своїх публічних почуттях до «брацкава і дружєствєннава сасєдскава народа расіі» готові були «сраку лизати» росіянам, щоб тільки триматися поближче до москальского корита!
А міст через Судость, який вони кілька днів тому знищили, місцеве населення називало «мостом «дружби». І дарма, що перехід стояв собі в найглухішому закутку України – його значення, звичайно, як і все y відносинах між Україною та росією ще від совка, набуло саме такого сенсу. Отож, трішки з історичної географії.
За союзу капiтальний кількадесятметровий залізобетонний міст на Судості виконував функцію не тільки в площині прислуговування життю трійки населених пунктів Грем’яцької сільради, серед яких найбільшим були Мурав’ї. Через міст йшла дорога з росії в Україну і зворотньо. Зрозуміло, що не зовсім офіційна.
В українського подорожуючого на росію – попереду була станція Вітемля та під’їзд до Білих Березок; натомість москальські гости їхали в сей край не тільки до родичів, а й за продуктами харчування. Адже ми добре знаємо, як гидотно з проблемою харчів жили в 1970-1990-х роках московити на просторі ерефії між Україною та москвою!?
Столиця імперії забезпечувалася по найвищому розряду, натомість мешканці доброго десятка областей нечорнозем’я та чорнозем’я – перебивалися як жебраки. Полиці їхніх крамниць у селах тримали хіба що сік березовий, кильку атлантичну та хліб… Ось і їхали через «міст дружби», особливо на початку 1990-х, за продуктами харчування на Новгород-Сіверщину «рускіє люді».
В цім закутку доволі міцно закоренилася контрабанда. Все ж таки – прикордоння. Та ще з кацапами. Допоки не було нормальної охорони кордону зі сторони України, саме завдячуючи мосту, московити харчувалися УКРАЇНСЬКИМИ продуктами, відганяючи від себе голодну смерть. М’ясо, сало, ковбаси, тверді сири, молочні продукти, особливо сметана, цукерки… – москаль на все мав попит.
За мостом, перед територією ерефії, скориставшись утаємниченими «тропами», і наші люди, і їхні – тягли товар, хто як міг. З подальшим перевантаженням краму та його спрямуванням «за призначенням».
І хоча, здавалося, від 1991 року прикордонна служба формально діяла, охороняти 8125 кілометрів українського державного кордону було не просто. Тим більше, що на північному сході «брати» ж жили? Але, то вже інша тема.
А на дорозі, де стояв міст, наші вартові кордону, з метою запобігання ворожих дій, мали пост. Інша справа, що до 2014 року все це виглядало, як і митна служба, доволі ліберально. Бо ж московити, зовсім не переймалися, щоб усвідомлювати свою чужинську присутність. А так і шастали «туди-сюди».
Коли в 2011 році я побував на просторі села Мурав’ї, яке є крайньою географічною північною точкою України, до якого прямує дорога через міст, знищений московськими фашистами кілька днів тому, я звернув увагу на певний доволі високий рівень зомбованости населення цього невеличкого села. Росія просто перла з мізків. Отож і зіткнувся з шаленим психологічним неспокоєм та незрозумілої «зашкальної» довіри до «нашіх братьєв»!? Коли кілька жінок ще долітнього віку, просили мене, як журналіста, озвучити в масмедійному просторі про вимоги(!) мурав’ївців щодо обладнання на названій дорозі з України до росії так званого «вікна»!? Мовляв, щоб тільки для мешканців Мурав’їв! Не знаю, хто тоді так вперто налаштовував жителів села над Судостю, які голосно репетували в сільській крамниці при зустрічі з автором сих рядків посеред літа 2011 року? А за менш ніж 3 роки – росія увірветься в Україну з війною, захопивши Крим та чималеньку територію двох областей на сході.
Заради об’єктивности варто додати, що й після вторгнення в 2014 році думки сих людей, до яких крізь міст «дружби» через Судость, й надалі їхали ті, що звалися рідними чи близькими, стосовно «общіх карнєй, історіі, інтєрєсов» з росією – не змінювалися.
То чому ж кацапи так впевнено б’ють ракетами, снарядами та бомбами по смузі землі, де в свій час перепили стільки горілки, що випитим можна було б підняти рівень в річці Судости на добрий метр? Або, коли про об’єм зжертих харчів прибулим плебсом з росії в ті ж Мурав’ї, то тут, коли б ті шлунки, які наповнювалися вуглеводними делікатесами та були направлені потому в один великий туалет – можна тільки уявити наслідки. Чому прицільно били по мосту, за рахунок якого Брянщина не видохла в 1990 роки і з якою метою зруйнували міст «дружби»?
Відповідь конкретна та зрозуміла. Лютий московитський ворог давно втратив людські відчуття. І йому здається, що наразі ключ до їхнього успіху – в сіянні страху, неспокою, розбрату та інших властивостей людської душі якраз серед людей, які вчиняли, хоч і помиляючись, але так, як прийнято в товаристві «хомо сапієнс» – кормили, поїли та давали з собою.
На жаль, як се бувало в усі часи, знаходяться люди, які своїми певними діями відпрацьовують якісь заохочення від ворожої сторони. А тому, те смертоносне та руйнівне москальське залізо летить у визначену «точку», вбиваючи та руйнуючи.
Та й не варто забувати, що в сих краях за кілька тижнів чи днів до широкомасштабного вторгнення фашистів ув Україну через Новгород-Сіверщину, побував якогось «дідька» Юрій Бойко з антиукраїнського політичного «жопоблоку»!? Побував і поїхав. А що «посіяв» – ми не знаємо. Хіба тільки здогадуємося… У всякому разі летить же до Грем’яцької громади, яка мала всі 30 років Незалежности чи не найгостинніший погляд на тих, що знаходяться «за поребріком» і, яким захотілося бути вбитими в Україні… Зрозуміло, що найправильніше було б запитать приїжджих виродків, з якою метою вони били впродовж місяця чи більше міст, який вже доволі щильно поріс мохом і пропускав крізь себе хіба що хлібовозки чи волонтерські машини. Нахера? Рівно, як і малювати історії з проходженням мостом «подраздєлєній украінскіх тєрарістав». Ага, цією відкритою дорогою рухалися танки та йшли БТРи? А коли не так, то хіба мало можливостей для проходження людей?
У всякому разі, москальське зло, яке в сих людей передається з молоком матері, відчули на собі жителі Мурав’їв. Переважно літні люди, чиї діти, онуки, брати та сестри наразі підтримують армію росії, яка знищує Україну. Адже податки на вбивство своїх рідних в Україні – платять усі ісправно!
А після Перемоги у війні проти московії міст через Судость постане новий. Тільки, дай Бог, щоб він ніколи не перетворився на «міст дружби»!?
Автор:Борис Домоцький
Обговорення матеріалу