(вночі 12 травня 2022 року московити нанесли ракетний удар по Новгороду-Сіверському)
Місто з тисячолітньою історією пережило чимало подій, які назавжди залишаться в спогадах громади. Земля, по якій ми ходимо, запам’ятовує абсолютно все, особливо моменти відчаю та болю. Страшна ніч з 11 на 12 травня 2022 року буде нагадуванням, того, що ми втратили, що могли створити і, що створимо.
Кожен у той момент пережив різний спектр емоцій, але всі вони поєднанні однієї подією. Відчай, страх, біль, смуток. Ми по різному це проявляли – хтось плакав, у когось був ступор, а хтось навіть не зрозумів, що сталося і просто пережив цей момент спокійно та без паніки. Поспілкувавшись з містянами ми дізналися про їх емоції та алгоритм дій у ту страшну ніч:
«11.05.2022 я йшла додому з дня народження і дуже втомилася. Коли прийшла вирішила переглянути фільм, і десь на середині почула дуже гучний гуркіт, затремтіла підлога. Перша думка була це: “Невже бахнули моє місто, такого не може бути”. Після цього до мене прибіг тато і почав кричати, щоб ми з сім’єю збиралися і бігли до бомбосховища. Коли ми вийшли надвір було дуже шумно і скрізь був дим, було неможливо дихати. Мій тато досі каже: “Я не можу забути коли заходиш у бомбосховища, а там сплять твої діти” — спогади Поліни Яновської учениці ліцею №1 імені Б. Майстренка.
«Це було пів на першу ночі, я вже спала, і тут відчуваю, що мене хтось тягне за ногу – це була мама. Питаю в неї: “Що таке? Що трапилося?” Вона мені відповідає в істериці, шо місто бомблять. Я швидко встала, і побачила як горить ліцей імені К.Д. Ушинського. Забрала телефон, зарядку навушники і банківську карту. Я вибігаю з кімнати, і просто лечу до підвалу. Як тільки підбігаю до нього чую вибух (це був другий прильот вже по школі №2). Я вже сиджу у підвалі, мене просто всю трусило. Дуже бахкало, я молила Бога, щоб не прилетіло до мого будинку. Тут я чую, що в мене починає сипатися бетон, мої думки були такі: “Тільки не мій будинок” і Слава Богу це був не він. Після цього ми вийшли з підвалу, я дивилася як горять школи, і розуміла, що школи, в якій я провчилася 5 років більше немає. На ранок ми встали вийшли на подвір’я всі сусіди латали дах, і в нас теж від був побитий осколками. Світла не було. Я пішла на город, там було дуже багато осколків, все позбирала та принесла на двір. Цей жах я запам’ятаю на все життя” — згадує Ксенія Сич студентка фахового Медичного коледжу.
“Ми як завжди лягли спати, я прокинулася від гучного звуку, одразу почала перевіряти всі чати. Люди панікували, в місті було влучання, в паніці почали одягатися, у нас не було свого підвалу тому довелося йти до сусідів, щойно туди спустилась як відбувся приліт дуже поруч, в той момент все було як в паралельній реальності, не вірилось що таке відбувається насправді. Ми не знали, що відбувається на вулиці чули шурхіт і тріск, щось горіло. Згодом почали дзвонити знайомі, в підвалі зв’язок поганий, але все ж змогли перекинутися фразами по типу “як ви?”. Коли вилізли з підвалу на вулиці почали прибувати рятувальні служби, було декілька пожежних машин, ходили люди. Як тільки розвиднілось ми повернулись додому, сусіди ходили у себе в дворах, розглядаючи пошкодження майна. В будинку все було в пилу, штукатурці, світло було вимкнено, почали прибирати, лише згодом почало приходити розуміння того що сталося, думки про те, що ти і твої близькі могли постраждати не вилазили з голови. Люди панікували, всі боялися повторного удару, і були на нервах. Складно було зібрати себе до купи, хотілося просто прокинутися зі страшного сну.” — розповідає про страшну ніч студентка фахового Медичного коледжу, випускниця загальноосвітньої школи 1-3 ступенів №2 Єлизавета Щербак.
“Я прокинулася від телефонного дзвінку своєї онучки де почула, що по місту був “прильот”. Ми з чоловіком були шоковані такою новиною і звичайно вибігли з будинку, де на ганку вже побачили влучання у школу №2. Вибух виглядав, як при ядерному ударі з вогняним куполом. Мене почало трясти і вирішили повернутися всередину. Я не повірила своїм очам, школа в якій навчалася я, мої діти та онуки була знищена окупантами. Спортивний зал школи – ми будували в випускних класах, дуже складно усвідомити, що те що будувало моє покоління розбирали руїни діти та наші онуки. Біль та утрата до цих пір переслідує мене. Ніколи не пробачимо” — розповідає Віра Марченко, пенсіонерка.
“Коли це відбулося я не спав бо грав у телефоні, тато попросив зробити звук тихіше. І тут я почув дивний звук, який мене злякав, коли він став гучніше, вже було зрозуміло, що щось не так. Я побіг до сестри, щоб розбудити її, але не встиг, бо мене затримав тато і він сам побіг до неї та в цей момент відбувся перший вибух. Ми всі побігли в ванну, бо укриття у нас не було. Мене почало трусити, стало дуже погано і лячно, єдине тішило, що найрідніші поруч. Було дуже багато дзвінків. Другий вибух ми застали у ванній. Звук літаків, ракет та вибухів я запам’ятаю назавжди.” — Денис Ісаченко, учень ліцею №1 імені Б. Майстренка
Ця страшна подія назавжди залишиться в наших серцях. москва зруйнувала будівлі, але ніколи не вирве у нас спогади та почуття. Пам’ятаємо! Відбудуємо!
Спец.для ПБД Катерина Ісаченко, студентка Ужгородського університету
Обговорення матеріалу