Карантинне життя. Хвороба та лікування. Далі – реабілітація. Реалії сьогодення. Навіть подолавши «корону», аж ніяк не вдається швидко потоваришувати з фізичними навантаженнями. Інше діло – попрацювати з книжками! Бери, читай та перевертай сторінки улюблених видань! З тих, що на полицях домашньої бібліотеки.
Справжнім скарбом нашої родинної книгозбиральні є книжни даровані авторами, відомими особистостями Української Держави, добрими друзями та зарубіжними гостями родини та Сіверського закутка. Більше сотні таких. Ось і студіюю наразі авторів із Західної України до окупації советами в 1939 році та літературу діяспори Америки та Канади. Знаходжу багато цікавого.
Повідаю секрет. «Відкривати» для себе імена співвітчизників, які волею долі опинились на чужій стороні за океаном, почав у 90-х роках минулого століття. Після знайомства з відомою діячкою діяспори Марією Фішер Слиж (1922-2012). Ми подружилися і вона стала нашою доброю приятелькою.
Чудова жінка. Докторка медицини. Окрім ерудиції, яка жила в її душі до спочину, пані Марія володіла вмінням поділитися духовним скарбом зі своїми друзями. А шляхетність, інтелект та християнське виховання українки просто вражали. Тому сей потенціял вже після першого спілкування не можна було приховати.
Пані Марія від дитинства та гімназійної юності вміла дружити з книгами. Від часу нашого знайомства та за 12 років міцної дружби з Великою Українкою, в домашній бібліотеці в нас з’явилися книжки, які поважна меценатка особисто подарувала родині під час зустрічей чи надсилала з Канади за певної нагоди.
Минуло 20 років, як книжкове богатство українських літераторів, істориків, культурознавців Америки та Канади, увійшло в наш дім. Тепер ми розуміємо, як воно було нашому поколінню, старшим людям, аж до 1991 року жити в забороні дотику до значної частини всеукраїнського духовного багатства. До творінь, що до останнього подиху влади трималися під замком комуно-совецької системи, яка унеможливлювала знайомство «совєтскава чєлавєка» з письменництвом української громади на Заході.
В той же час, як не прикро, але й за час після відновлення Незалежності України, так і не вдалось докорінно змінити ситуацію в програмах загальноосвітніх закладів Міністерства освіти та науки України щодо використання доробку авторів української діяспори. Прикро, але нам вкотре приходиться говорити про втрати. Тільки вже покоління ровесників Незалежності!
Особливий болить за вчителів та презентантів всієї гуманітарної царини України. Оскільки в працях «з вільного світу УКРАЇНСТВА», яке не відчувало ярма совецької влади, кожна літера виглядала правдивою, сміливою та позбавленою лукавства, народжуючись на світ Божий у вільних душах творців. А не за умов панування так званої «марсистсько-ленінської» методології, котру продукувала Москва!
А щодо наших втрат, то тут навіть маленькі приклади можуть багато повідати. От як хоча б про доступ краєзнавців Чернігово-Сіверського краю до праць видатного земляка – провідного історика ХХст. Олександра Оглоблина. Він так пізно повернувся на Батьківщину!? І то, завдяки старанням свого учня Ореста Субтельного, чиї книги серед перших промінчиків світла від представників діяспори змогли дійти навіть до учнів – старшокласників українських шкіл на початку 90-х років! Або пригадаємо «Слово о полку Ігоревім»! Так, воно народилось на Новгород-Сіверрщині, але концепцію тлумачення твору на науковому рівні зі своїх рук в УРСР ніколи не випускала Москва. В той же час чимало цікавого, мудрого, об’єктивного щодо погляду на староукраїнський твір і народилось в діяспорській громаді. Інша справа, що совецька цензура не збиралась давати «зелене світло» просуванню творінь українців з-за океану до УРСР. Ніколи. Се я так міркую, пробігаючи рядками тексту з пожовклих сторінок лишень одного з кількох авторів, що засвідчили свій погляд на відомий твір. «Слово про Ігорів похід» видане за авторства Митрополита Іларіона 1949 року. Воно знайшло місце серед улюблених моїх творів на полиці і завжди нагадує про ганебну крадіжку московитів у значній частці нашої вітчизняної духовности. Коли змістовні творіння, на кшталт цієї 200 сторінкової книжки, змогли повернутися до рідної оселі – до тих, кому вони призначалися, тільки за вільної України!
Подібне сталось і з Юрієм Тисом – «Конотоп 1659-1959. Оповідання». Твір, який теж є в нашій домашній бібліотеці, побачив світ в Торонті 1959 року. Але в Україну, мабуть, і до сьогодні навряд чи дійшов так широко, щоб його читали українці!? Як от «Під чужими прапорами» Мирослава Небелюка від Парижського видання 1951 року. Спробував говорити з гуманітаріями району – не знайома робота. А там же є наше – про військове формування у Франції з ім’ям Івана Богуна, якого було вбито під містом Новгородом -Сіверським!? Конкретна ізоляція друкованого слова від споживачів духовного продукту. СРСР таке ганебне явище практикував весь час. Чим добряче руйнував інтелектуальний потенціял українців. І се був задум підступної метрополії з Кремля – рухатись до мети жорсткою забороною доступу українців до слова літераторів діяспори. Щоб ні живим, ні мертвим!
Біда від підступної практики комуно-совецької влади на Українській Землі до 1991 року полягала не тільки у відстороненні покоління сущих ув УРСР від наукового, літературного та іншого штибу надбання, народженого за кордоном. Трагізм в наслідках виявився ще більш руйнівнішим. Оскільки слабка обізнаність місцевих дослідників із напрацюваннями української еліти діяспори, які побачили світ до 1991 року, на жаль й досі гальмує процес остаточного відходу українських авторів від ворожих концепцій Москви в царині культури, освіти, музейної справи тощо.
Натомість і до 1991 року, на противагу пануючому життєвому укладу в УРСР, духовний потенціял в діяспорі ніколи не завмирав. Чого тільки вартує приклад з безперервним виходом від 1893 року на Американському континенті найстарішої на сьогодні україномовногої газети «Свобода»? А ще – десятки та сотні різних видань, часописів, фахових журналів тощо. Числений потік різнопланової літератури з усіх без виключення періодів історії України. Здається, лишень перелік назв може зайняти сотні чи тисячі сторінок тексту!
Ось тому, можу тільки порадити своїм колегам розгорнути при можливості твори українців, які творили у вільному від московитської брехні світі. Василь Луців «Педагогічна праця Тараса Шевченка», Торонто 1959р; Збірник статей «У 60 річчя відновлення Гетьманства»,-Торонто 1978р.: «Шлях Велетня. Ілюстрована біографічна розповідь про Т.Шевченка», Наталії Лівицької –Холодної, вид.М.Борецького 1955р.;Василь Верига «Втрати ОУН в ІІ світовій війні», Торонто 1991 рік.;Михайло О.Логуш «Дивізія «Галичина», 1998 р; Володимир Янів «Шухевич-Чупринка. Людина і символ. Доповідь на жалібній Академії в Мюнхені 19 листопада 1950 року.»,Мюнхен 1950 р; Остап Макарушка «Короткий огляд Українського письменства. Від ХІ до ХVІІІ століття», Вінніпег 1917.
А з останнього, що полишило гарні враження, всупереч всіляким вірусам та не вельми «льотній» погоді за вікном – невеличка 110 сторінкова книжечка Івана Павелка «Україна-Русь і московізм»,що вийшла друком в Буенос-Айресі 1952 року у видавництві Миколи Денисюка. Так, се не тільки вже історія українського жертовного видавництва на чужій стороні! Історична праця є неперевершеною за філософією роздумів, які, прислуговуючись джерелами, зрозуміло доводять не тільки тривалість в часі УКРАЇНСЬКОЇ потуги, а й руйнують облудну модель московитської історії, побудованої від першої й до останньої цеглини на вкраденому матеріялі УКРАЇНИ-РУСИ! Повірте, таке варто читати, щоб не плутатись в нетрях історії, щоб не продовжувати за звичкою віддавати своє і не мати в подальшому ніяких сподівань на щось спільне з сусідом-чужинцем, агресором та окупантом.
Се ті книги, що вже «відпочивають». Читаймо далі та одужуймо з відновленням моральних та фізичних сил! Українське слово від наших братів з діяспори продовжує полонити. Тож – працюймо! Слава Україні!
Борис Домоцький, м. Новгород-Сіверський
Обговорення матеріалу