Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Звичайна людина, не знаючи історію, охоче сприймає зазначену пропаганду. Росія завжди виступала та виступає і зараз за ідею ідентичності російського та українського народів, ну і звичайно за те, що Росія господар України, так звана «старша сестра». Все б добре, якби не історичний факт щодо першої згадки про Москву, це було дрібне поселення на березі однойменної болотистої річки з прізвиськом Гнила, що датується 1147 роком. От вам і Москва, так звана старша сестра, котра була осередком угорсько-фінських племен та знаходилась в багнюці. А Київська Русь (Україна), в той час була могутньою процвітаючою країною, котру боялися та поважали європейські держави. Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю в світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників. Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом.
Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І лише в 1721 р., за пропозиціями німецьких радників. Росія тоді зводила свої міста за рахунок українських козаків та на їх кістках. Політика Петра І, який будував власну політику на вбивствах та насиллі не надто відрізняється від нинішньої політики Путіна, який насильно захоплює регіони України, котрі не належать Росії.
І ось в ХХІ ст. у когось в голові привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації, звичайно ж такий факт зазначає Росія, котрої взагалі не існувало. Напевно варто задуматися над цим.
Фразу «Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…», розумні люди сприймуть скептично, оскільки Україна вийшла з-під гніту радянської влади і стала незалежною 24 серпня 1991 року, ні про яку власність Росії не може навіть згадуватися. Політики РФ посягають на історію української землі, маніпулюють нею, нехтуючи правдою, для власної вигоди, що супроводжується загарбницькою війною зі сторони РФ на сході багатостраждальної України. Війна на сході України трактується як «гібридна», а по суті вона така ж, як і Друга світова, тільки тепер замість Гітлера – Путін.
Взяти до уваги потрібно також голодомор 1932-1933 роки, тобто «братній народ» кидав напризволяще українців, забираючи в них останню крихту хліба, приносячи смерть в кожну українську оселю. То напевне це не зовсім брати?
На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства В. Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.
Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать. Війну за історичне минуле Кремль активізував рівно 20 років тому, коли Путін вперше виступив зі зверненням з нагоди 60-річчя початку «Великої вітчизняної війни». Відтоді історична політика стала одним з ключових напрямів інформаційної війни у зовнішній та внутрішній політиці Кремля.
Фальсифікація історії, маніпуляція фактами, поняттями та символами стали звичними явищами для вирішення пропагандистських завдань: від формування вигідної для влади ідентичності російських громадян — до збереження впливу Росії на пострадянському просторі, а також у країнах Східної Європи та Південного Кавказу. Тому «історичну агресію» сучасної Росії відчуває на собі вся Європа, а Україна — найбільше. Серед всього арсеналу засобів «м’якої сили» історична політика є головним, яким Кремль намагається виправдати агресію проти України для насильного захопдення українських територій.
Джерело: Валентина Садова
Обговорення матеріалу