Дуже часто історія нічому не навчає. І тоді люди «поспішають» наступити на ті ж граблі. А далі – звикають до безглуздя. Мало того, вони вперто прагнуть робити все, щоб все минуле залишалось без змін. Прикро, що така практика, безглузді вчинки, перетворюючись «на досвід» – стають надбанням громади.
З часом сей «досвід» знищує прагнення свідомої публіки до змін, генеруючи на десятиліття вперед «пофігізм», інертність, млявість та нікчемність. А так і підсумковий результат поспішає – втрат обертів розвитку, гальмування позитивних процесів, притуплення свідомості, знищення інтересу до змін та згортання «крил» всього життєздатного. Навіть, коли в кінці тунелю жеврітиме каганець, як се буває у безвиході, він обов’язково стухне, вбиваючи остаточну надію на промінь потужного Світла. Саме так знесилювалися поселення людей, вкривалися шаром піску міста, втрачали ініціятиву народи.
У всякому разі, навіть задовго до Великої війни з московією 2014-2022 років, на теренах Чернігівщини, вже після років реформ iз децентралізації – проявили себе кілька угрупувань територiальних громад (з 57!), які в так званих «рейтингових» таблицях згуртувалися у відповідності до певних «рубиконів» між ними. «Передовики», «середняки» та «пофігисти».
Справді, «кожному – своє»! Хоча, гортаючи сторінки минулого Новгорода-Сіверського, ладен спіймати себе на думці щодо віртуального існування причинно-наслідкових зв’язків, які в життєписі громад, окремих міст чи сіл, народившись давненько – з певними змінами непохитно зберігаються до наших днів. Се ті випадки, на наш погляд, коли йдеться про дуже небезпечне явище за своїми наслідками. Про згасання ЕНЕРГЕТИЧНОЇ потуги, яке генерують люди в окремих громадах iз покоління в покоління. На жаль, про цю «дрібничку» не завжди говорять вголос, але така «штуковинка» існує. Звикли просто говорити, що мовляв «не пофартило» такому-то місту…
Нещодавно вкотре переглядав дописування креативного, як на мене, автора «старих» книжок, як ми вже висловлювалися на «Правому Березі Десни» і все не міг відірватися від його «класичних», коли йдеться про Новгород-Сіверський, розповідей громадського діяча, історика, літератора 19-п.п 20 століть Дмитра Івановича Дорошенка (1881-1951).
До речі, хто з моїх земляків ще ніколи не входив до комори книжкових споминів Д.І.Дорошенка – при нагоді наздоженіть втрачене! Бо час, покладений кон читання рідного – того вартуватиме! Здавалось би, лише прості, рідні серцю та зрозумілі слова, а совецька влада боялась подібного, шарахалась, як дідько ладана, написаного рукою земляка, а так і до останнього подиху тримала книжковий скарб під замком.
А сей розумний глухівець залишив нам для спокійних вечірніх читань змістовні сторінки в своїх споминах про Новгород-Сіверський, в якому він бував не раз і, дух якого пропустив крізь своє серце та уважні юні очі.
Остання його подорож до міста, де в чоловічій гімназії впродовж 19 століття навчалися дід, батько та 6 рідних дядьків – відбулася за кілька років до більшовицької руїни.
Для чого ми згадуємо спомини віддаленого від сьогодення часу? В нашому випадку ми звертаємо увагу на властивість авторського пера, яка ховається в усвідомленні психології окремої міської громади з її філософією та щоденним буттям.
Йдеться про 20 літній відрізок безтурботних спостережень, які закарбувалися в пам’яті малого хлопчика, а пізніше дорослого хлопа, за наслідками яких народилися цікаві авторські висновки.
Разом iз тим, як нам здається, доробок Дмитра Дорошенка для мешканців Новгорода-Сіверського, може виявитися коли не ідеальним прикладом, то у всякому разі, наближеним до такого, якщо зрозуміло поставитися до значення в житті «колективної свідомості», котра ніколи не має бути застиглою, постійно жадати змін та рухатися. Бо інакше – біда. Так, іноді потрібні радикальні зміни та перетворення, в основі яких лежатиме, як у випадку з Новгородом-Сіверським, необхідність виходу з полону провінційності, патріярхального застою на підгрунті використання багатющого шару досягнень y культурі, освіті науці, що був наповнений успіхами достойників 17-18 століть.
І так, читаємо рядки з нарису шановного Дмитра Івановича, написані в 1911 році. Читаємо, не зациклюючись на відстані більшої за 100 років, але з усвідомленням того, що «в кадрі кіна» Новгород-Сіверський. «Нарешті показався і сам Новгородок, як його звуть околишні селяне. Панорама Новгородка здалеку, з-за Десни зовсім нагадує Київ… Але, як тільки ви підійметесь крутою вуличкою вгору, всяка ілюзія щезає: перед вами самий звичайний, бідний повітовий город, у якому немощені вулиці, маленькі хатки, а кожна нова людина звертає на себе увагу всіх перехожих.
Город убогий, торгівлі ніякої, ні фабрик, ні заводів…
Тоді, як інші города виростають, розвиваються, Новгород-Сіверський застиг на одному місці. Таким я знаю його вже двадцять років. Не оживила його й залізниця, проведена кілька років тому з півночі од Новозибкова. На всьому лежить печаль якоїсь патріярхальності. На вулицях з вами здоровкаються незнайомі люде, як у селі. Взагалі на тих широких вулицях порожньо і безлюдно.» Разом iз тим, пан Дорошенко усвідомлює минулий тренд міста, вбачаючи жaль за минувшиною, коли містечко на Десні міцно трималось на потузі чоловічої гімназії, додаючи йому УКРАЇНСЬКОСТІ. Так, справді, таким було життя, коли «до історії нашої культури Новгород-Сіверська гімназія вписала своє ім’я тим, що у ній вчилися Михайло Максимович, Панько Куліш, Михайло Чалий (біограф Шевченка), Кость Ушинський і кілька менш відомих діячів. У 60-ті роки, – продовжує вiдомий діяч, – гімназія була якийсь час певним осередком УКРАЇНСЬКОГО руху.(Агов, сучасні москвофіли чи українофоби, котрі так просували ідею «вічного рускагаварящєвагорада, авт.) В актовій залі гімназії уряжалися українські спектаклі й концерти. Серед молоді жваво розходились українські книжки».
Радіє земляк УКРАЇНСЬКОМУ і з насолодою нагадує, що «в Новгороді-Сіверському дуже гарна народна авдиторія, земська книгарня, (се, мабуть, де я побачив чимало українських видань. В городському саду, невеличкому, але мальoвничому, в фойє літнього театру – великий портрет Марії Заньковецької.» (Натомість від советів 1917 і до днів вигнання з Новгород-Сіверщини московитських фашистів, замість української величі, щоб забути рідних титанів, тримали «ленінів-сталінів»). В той же час, Д.Дорошенко і 120 років тому був здивований та обурений, коли «почув…,що в Новгородку поставили монумент Пушкінові»!? «Чому, для чого в Новгородку Пушкинові, – здивувася письменник та громадський діяч, – чому хоч-би не Ушинському, що виріс тут?… перед малим бюстом на вбогому постаменті немало здивувався – хто це надумав поставити монумент в закуткові, трохи на смітнику…»
Нагадаємо, що стояв такий на «Замковій горі», але потім (невідомо коли?) свідомі українці викинули його геть! Вони ж мабуть передбачали, як місцеві діячі будуть впиратися декомунізації після 2014 року!? Тому й прибрали оспівувача кривавої імперії.
Через багато десятиліть після описаних Дмитром Дорошенком подій, читаємо матеріяли, які віддалені від нас на 53 роки! І які також народжені пером сучасників подій і, які доводять непохитність облудної філософії життя, яка роз’їдала громаду і, яку сповідували владні діячі. І це також про Новгород-Сіверський.
«На території нашого міста багато вулиць, по яких проходять автомобильні дороги. Всього нараховується близько 30 кілометрів доріг з твердим покриттям та кілька мостів.
Здавалося б, що з боку міської влади і комбінату комунальних підприємств повинна приділятися постійна увага дорожному господарству міста. Насправді все не так. Саме через це ніхто не веде боротьби з руйнацією доріг весняними водами та зливами. Нинішньої весни знову зруйновано бруківку на вулицях Радянській, Селянській та Петровського. Вони стали непроїжджими.
Або ще таке. На початку весни, через те, що на розвuлці доріг Чернігів – Шостка по вулиці Шевченка вчасно не очистили водовід від льоду, асфальт зіпсувався, його зруйнував автотранспорт. Тепер тут недешево обійдуться ремонтні роботи.
Вкрай у незадовільному стані мости і підходи до них. Це стосується мосту через яр на стику вул. Селянської і Петровського. Він не очищається від грязі, водовідвідні труби засмічені, а перила збиті…
Не пред’являється належних вимог до підрядчиків, які під час прокладання водопроводу руйнують бруківку і не відновлюють її…» («Радянське Полісся», 1969 рік)
Ну що, думається не важко усвідомити, як будь яке небажання змінювати та змінюватися на краще, а не занурюватися в омут болотяного багна, дуже шкодить громаді і веде до тієї межі, яку ми вже давно (адже не рік і не п’ять!), як переступили. Отож, коли уважно прочитали та нормальненько поміркували – час заглянути «офлайн» в день сьогоднішній, коли за вікном 2022 рік в м. Новгороді-Сіверському.
А скажемо про те, що цьогорічна весна була досить щедрою в своїх «нагадуваннях» про можливості природи, а значить і про людську відповідальність. А ще – про потребу розумних людей – від владних кабінетів і до обивателів, які щоденно рухаються містом та спокійно розмірковують про особисті меркантильні плани. І так, поїхали!
Ну, хіба ж можна було прокладати газову трубу чи водогони на Шевченка, на Грушевського там, де природна стихія їх поварнячила? А чи можна було руйнувати багатовікову подушку під старою бруківкою на Микільському узвозі чи від лукавого будувати міське водовідведення? Зрозуміло, що ні! І тут навіть не йдеться про сумнівність процедури отримання в останні 30 років ділянок під забудову в місті. Тут – про дуже приземлене. Як от ви питаєте, а де архітектура була? Так, справді, а де була архітектура? Ми ж спокійно звинувачуємо вчителя в «провалі» на ЗНО випускника школи або лікаря в «неякісному лікуванні» на свій погляд!?
Та не було ніякої архітектури! Бо навряд чи в таких випадках, коли будинки стоять над яром від 2 до 10 метрів від провалля , можна прочитати «не дозволяю»?! А потім, після «гуртового» депутататського «одобрямс» хіба не гріх тим же головам міськради впродовж десятиліть було перо в чорнила мокати?
Не забуваймо, що за «впавшою в 15-метрове провалля біля гетьмана Хмельницького частиною міста», не загубилась в пам’яті мерзенна «капітуляція» тих же голів, всяких замів та архітекторів перед недоумкуватим чиновництвом з оточення президента-земляка Л.Кучми в 2003-2004 роках. Тих, які примітивно насрали на мораль та закон, втіливши в життя проклятий свідомими сіверцями дебильний проєкт «зіркового» готелю на кістках полонених 1941-1943 років. Думаю пригадуєте, як за кілька років після 2004-го, в якості помсти Всевишнього за блюзнірське будівництво, сей монстр мало не впав у гiгантське провалля, яке залишало певний час для дурнів кілька метрів, щоб з’їсти сю залізо-скляну срамоту. Тоді від Господа вдалось відкупитися на певний термін кільканадцятьма мільйонами державних бюджетних коштів заради зупинки руїни.
Словом, прагнення консервації безтурботного життя в 100-літньому «пофігізмі» – се не той шлях, який обрала Україна для свого МАЙБУТНЬОГО і, який сьогодні відстоюється y Великій війні (2014-2022 років). І сей аргумент має усвідомити сьогоднішня влада міста. Усвідомити, перш за все, власну відповідальність, а значить і необхідність зміни курсу за десятиліття попередників. Але «розвертати» його треба до європейського мислення, яке не має нічого спільного зі спробами відтягнути час, з намаганнями утримати совок, не відкинувши геть промосковську орієнтацію. І не прикривати абсурд життя таким собі «любітельством» «нашєй історії». Так би мовити, щоб «не ставити нового пам’ятника пушкіну», на кшталт безмізкового вчинку більше 100 років тому.
Розвертати треба, бо наша історія – се потуга, яка в Новгороді-Сіверському довго приховувалась, бралась в полон та знищувалась різними епохами та діячами. Але , коли по правді, то вона НІКОЛИ не мала й не може мати нічого спільного з московитським шоблом, бо від Володимира Великого тут ніякої московитської автентетики не було! А життєпис міста на Десні, від старту зі щасливої руки Князя Володимира y Х столітті виразно продовжував писатися в Середньовіччі. Особливо – пером Козацької старшини, нащадками козацьких шляхетських родів, рівно, як і презентантами європейського гурту свідомих сіверців-випускників Новгород-Сіверської чоловічої гімназії.
І ще запам’ятайте, що найжорстокіший ракетний удар 12 травня 2022 року з московитського берега «мішєбратьєв» по колишній чоловічій гімназії став вічною помстою «рускава міра» за УКРАЇНСЬКЕ!
Місто має впевнено покінчити, навіть уві снах, із «танцюлькамі» під балалайку агресивного сусіда чи його доморощених презентантів на українській стороні. Тих, що навчені ховати обличчя під маскою «апазіціанєрнава лагєря», різноштибних «жопоблоків» та іншого гатунку лукавих. Новгород-Сіверський раз і назавжди має прийняти аксіому, що місто ні з ким не може ділити свою приналежність. Воно українське, без жодних прибомбасів «дєлєнія історіі на траіх», які несуть печать «прєданій старіни глубокай»! Тут все українське – від перших «зрубів», сформувавших високі вали на замковій горі і до розвинутого європейського гатунку міського самоврядування 17 століття з потугою Козаччини!
І коли ми конкретно усвідомимо весь сей духовний скарб, ми більше ніколи не споглядатимемо в напрямку московитської болотяно-лісової «глуші», не руйнуватимемо розкішних ландшафтів прадавнього сіверянського поселення, не зповзатимемо цілими вулицями в яри і не виставлятимемося перед великою Україною нікчемними сучасниками, які традиційно навчені шукати допомогу для відновлення всього, що забрала у дурнів ПРИРОДА, в якості плати за гріхи!
А ще, коли громада проявить ХАРАКТЕР, який втрачений давно. Коли біля керма влади завершиться епоха вигрівання теплих місць, бездарності, спадкоємності. Коли кумовству, сватовству, братовству на заміну прийде молода та одержима прагненням успіху молода фахова поросль – ось тоді й місто не падатиме в провалля з відсутністю економіки, з пригніченою освітою та вмираючою медициною, яка втрачає на очах кадровий потенціял.
Але, дорогі друзі, є ще й чинник ЧАСУ. Так ось, він принципово працює вже давно проти нас. Бо ми ніколи не робили висновків з історії. Ми не прагнули ПРАВДИ. Ми часто густо ненавиділи навіть тих, хто впродовж 30 років, коли сюди так нахабно в різний спосіб перлась московія – намагався достукатися до масової свідомості містян з озвученням справжніх намірів не дати Новгороду-Сіверському рухатися вперед. Не дати перетворитися на місто МОЛОДІ, місто ЕКОНОМІЧНОГО УСПІХУ, МІСТО ЩАСЛИВОГО ЗАВТРА. А в підсумку – на МІЦНИЙ ФОРПОСТ УКРАЇНСТВА перед обличчям московії. Прикро, але так.
Слава розуму прийдешніх Українців і Слава Україні!
(В ст. використано пуб. Д.Дорошенка «Новгород-Сіверський» 1911 р. в журналі «Сіверянський літопис» з передмовоюО.Коваленка)
Автор Б.Домоцький
Обговорення матеріалу