Зруйнували чимало. Пішли в небуття виразні пам’ятки Української історії на правому березі Десни. Створити зразки високого виявилися нездатними. В підсумку – накликали економічну та гуманітарну руїну. Понівеченою опинилась і національна свідомість. В розмовах про сучасний стан Новгород-Сіверської громади на публіці часто чуємо – ПОРОБЛЕНО. Хоча, коли по правді, нічого крім розплати. За все. Навіть за підлість попередніх поколінь на конкретному просторі.
Впродовж совецької імперії та 30 років Незалежної України владі Новгород-Сіверщини не вдалось на рідній землі проявити хазяйновитість по-українськи. Виходило бути хіба що «начальниками». З відсутністю в мізках теми історії, архітектури та культури. Тому, всі просто знущалися з творінь, які презентують Українську добу. Знущалися, бо тема ся виявилась настільки небезпечною для московитів, що на Новгород-Сіверщині навіть після 1991 року вона контролювались ерефією, яка вибивала у Подесенні все українське ширенням «рускава міра».
Партійно-совецькі князьки Новгород-Сіверщини в продовженні їхніми наступниками вже за доби Незалежности – жили примітивно, безініціятивно, з відсутністю проукраїнських амбіцій. А тому, враховуючи вроджену байдужість щодо захисту підвалин вітчизняної історії на генному рівні – їм все було «до сраки»! От тільки масква вбачала інший шлях. Вона, як кожна ворожа курва, використовуючи владний пофігізм «хахлоф», без труднощів просувала на наш простір духовне сміття. А так, справа захисту УКРАЇНСЬКОГО СПАДКУ трималась на волі поодиноких представників громадськості. Які, в умовах ідеологічної цензури, нагадували «променці світла» та знаходили силу духу щодо відстоювання справедливості. Жменька подвижників, які не зкурвилися на преференціях партійної системи та до спочину тримали в серцях любов до історії рідного краю.
Зрозуміло, партійні функціонери на всіх аматорів старовини дивилися «косим оком». Бо вбачали в діях новгород-сіверських пошановувачів старовини «нєпаніманія гєнєральнай лініі партіі»… І так, аж до смерті совка в 1991 році. В усякому разі в офіційних районних кабінетах навіть ліберальним поглядам ніколи не було комфортно. І ліквідація в 1950-х роках діяльності районного краєзнавчого музею-осередку збереження ідентичності – Новгорода-Сіверського, було тому підтвердженням, що тривало майже 15 років у дусі володарювання Темряви в сим краю. Бо тільки в 1966 році, як підсумок боротьби діячів краєзнавчого руху громадськості, відбулось повернення до райцентру на Десні права тримати історичний музей на громадських засадах.
Хоча, се була перемога тривалої боротьби тих, кому партійні клерки в підсумку мусили поступитися. Енергійних та небайдужих до краєзнавства активістів, меседжи яких на всіляких зібраннях чи на шпальтах районної газети сильно зачіпали партійно-колгоспну бюрократію Новгород-Сіверщини.
Декого з подвижників-правдолюбців із захисту старовини – автору сих рядків вийшло знати особисто, чим і пишаюся. З окремими розумними постатями краєзнавчого руху пізнав вкус «вчительського хліба». Про окремих талановитих краєзнавців 1950-1960-х розповіла рідна матір. Словом, на сьогодні архівні домашні запасники достатньо заповнені доробком низки креативних імен із виразним слідом змістовної діяльності на ниві краєзнавчих студій Новгород-Сіверщини. Особливо йдеться про людей, які не замовчували гостру потребу повернення обличчя влади до розвитку музейного руху в районі, до захисту історичних споруд від руїни, до відновлення пам’ятних місць. Таких і пам’ятаю, як М.П.Гребенок, Л.В.Хоткевич, В.М.Волков, С.П.Санжара, Є.М.Варда, Л.О.Синайський, Л.Я.Шелест, А.З.Бородін, І.П.Іванченко, І.К.Коломиєць, В.Д.Короткевич.
Сьогодні увагу читачів, чия мала батьківщина на Новгород-Сіверщині, хочу привернути до невеличкого роздуму краєзнавця з Новгорода-Сіверського 1960-х років Леоніда Хаткевича про стан пам’яток історії та культури та згадати архітектора І.Блохіна. А потреба згадки полягає в тім, що останньої пори, чомусь, в певних колах модностало ширити думку, у відповідності до риторики якої в часи тоталітарного режиму та панування атеїстичного невігластва на паскудні дії владних виродків на місцях, начебто, ніхто з краєзнавців не реагував!? Ось тому й прагнемо зауважити, що в краєзнавчому русі згаданого періоду Новгород-Сіверщини, в площині зостережень щодо збереження святинь минувшини, голос правди піднімався. Й іноді, навіть звучав потужніше, ніж сьогодні. В усякому разі, коли сьогодні в Новгород-Сіверській громаді лунає голос поодиноких авторитетних людей про захист та відновлення тієї ж Покровської церкви в Дігтярівці – Новгород-Сіверщина 1950-1960-х років мала «краєзнавче» лоббі, яке на різних форумах місцевого, а то й вищого значення піднімало «важкі» для сприйняття владою питання. Справді, Мазепину церкву в Дігтярівці комуно-совецьки виродки під керівництвом «зіркового орденоносця» голови колгоспу Н.Школьного нищили безжально і відомо до чого довели. Разом із тим, мовчазного сприйняття гидоти не було. Бо коли б ще й мовчали чесні люди, то ситуація нагадала б те, що сталося в райцентрі з 12 храмами!
«Чимало німих свідків сивої давнини є в нашому районі. Особливо в місті. І тут зразу хочеться сказати, що ставимося ми до них невдало чи навіть гірше. Окремі громадяни вдаються до того, що розбирають стіни стародавнього монастиря в Новгороді-Сіверському. Спасо-Преображенський собор занехаєний. Розбирається пам’ятка 17 століття – Дігтярівська церква. Коли представники Чернігівського обласного музею поставили докір керівникам Дігтярівки, останні почали знаходити виправдання що, мовляв, роблять таке з метою атеїстичної пропаганди, про що говорив В.І.Ленін, називаючи релігію опіумом народу… А Дігтярівська церква є пам’ятником архітектури і збереження її не завадить атеїстичній пропаганді». (Л.Хаткевич «Берегти історичнi пам’ятники»)
До речі, подвижники з патріотичною позицією знаходились серед учительства, в системі культури, серед працівників музейних установ та посадовців державних структур. Їхня адекватна позиція на гидоту, яку продукували безглузді рішення в площині історичного спадку, ставала мало не подвигом в ті часи. Коли твереза думка, повага до вітчизняного спадку розцінювалась не інакше, як «непаніманієм лінії партіі в культурной сфєрє». Згадані вище десятиліття, від 1950-х, стали другим відчутним ударом по міському простору, коли внаслідок принципової неповаги до минувшини, руйнувалась система озеленення населених пунктів, планування, порушувалися принципи традиційного містобудування. До речі, чимало «горя», поробленого впродовж півстоліття до часів Незалежності в контексті «страітєльства камунізма», добряче стукає по голові громаді в наш час. Тому, що пофіг було начальникам, коли стояло завдання «пастроить новий мір».
«При здійсненні житлового і культурного будівництва, – міркував Леонід Хаткевич, – необхідно, щоб від цього не зазнавали шкоди зелені насадження садів і скверів, яких в центрі не так вже й багато. Щоб зберігалися історичні місця, пам’ятники архітектури і культури. Адже древність – це наша гордість» («Сивий красень»)
З думкою зостереження стосовно знахабнілого наступу безсоромних активістів на міський простір частині руйнації пам’яток не раз свою фахову позицію висловлював на сторінках місцевої газети районний архітектор І.Блохін. До речі, здається, що після цієї патріотичної людини при відповідній посаді, не знаходимо жодного архітектора, який би висловлював, як фахівець, свої обурення щодо незадовільних процесів на міському просторі. Ось тому й сьогодні, за такий пофігізм, а можливо й відкрите кришування зі всілякими оборудками впродовж кількох десятків років ми маємо жертвувати багато чим, ліквідовуючи наслідки руїни, в час війни!
«Деякі особи, наділені владою, в свій час під виглядом боротьби з релігією, зруйнували чимало цінних споруд древности.Такі випадки мали місце і в нашому багатому на старовинні пам’ятники районі… Не збереглись, наприклад, Орлівська і Дігтярівська церкви…» («Пам’ятникам давнини жити віки»)
Автор Б.Домоцький
Обговорення матеріалу