На медіапросторі «Правий Берег Десни» є чимало матеріялів із розповіддю про життя півтисячі мешканців 3-х населених пунктів Биринської громади. Чому про Биринський край, да тому, що сей закуток Новгород-Сіверщини не є типовим серед товариства інших 80 населених пунктів, де ще жевріє вогонь світла, яке несуть люди.
Биринський край, як ми вже багато разів наголошували, за всіма показниками не «втискується» в формулу так званого «середнього» показника. Від його історії – до людського побуту, вправності люду, культури, мовних особливостей та ментальності.
Варто лишень добряче усвідомити сей скарб, щоб зрозуміти, які вони ці биринці, що заселяють найутаємниченіший закуток Чернігівщини та України!
Наразі в Бирині ще діє навчально-виховний заклад.
І се в той час, коли депопуляція Новгород-Сіверщини за 50 років з’їла вважай 2/3 населення району, а так і Десна з Віттю не завадили своїми потужними водами впевненому просуванню цієї жорстокої штукенції до простору на лівому березі Десни.
Справжнє обличчя цього неприємного явища можна чітко усвідомити кількома показниками розвитку гуманітарної царини на Новгород-Сіверщині.
Районне зібрання вчителів у серпні 1972 року. «Минулого навчального року в школах району навчалось 10398 учнів.» (із доповіді завідувача відділом освіти)
Грудень 1973 року. «В місті та селах району працює 15 середніх, 27 восьмирічних та 17 початкових шкіл. Працює понад 800 учителів. Під час літніх канікул в таборах відпочило 8980 дітей. 6000 учнів взяли участь в подорожах та екскурсіях. (О.Горда, голова профспілок освіти)
Серйозною потугою навіть під завершення 1970-х років виглядала освітянська галузь і на лівому березі. Адже в Биринській середній та Прокопівській восьмирічній школах навчалося трішки менше 400 учнів! До того ж, в 1974 році в короткий термін методом «народного будівництва» було введено до експлуатації нове типове приміщення десятирічки. Від тієї історії, серед інших обставин, залишилось і місце для доволі цікавого фрагменту віртуального кіна про традиційну метушню совецько-партійної номенклатури району навколо будівництва школи.
В ті часи Биринський закуток, про що ми неодноразово писали, двічі на рік «відрізався» від «великої землі» весняним водопіллям та високим підняттям води восени. Тож існуюче море завширки до одного кілометра (!) мали брати до уваги всі, чим би вони не займалися. Мало того, проблему в контексті довезення будівельних матеріялів до Бирина на поч. 70-х років створювала й відсутність нормального сполучення через р.Віть. І ось якраз «запара» з будівництвом школи, коли воно могло зірватися в 1974 році до «Октябрьскай революціі» й примусило районних вождів організувати авральне зведення переправи на Віті, через яку могли б рухатися вантажі одразу після водопілля на Десні. Словом, не будь школи в Бирині – не було б навіть понтонного переходу на Віті! Про сей фрагмент вічного «протистояння» в нашому краї людини та природи згадав директор новозбудованого приміщення Биринської школи М.Колот в місцевій газеті: «У важких умовах повноводдя був наведений міст через річку Віть».
Наразі ситуація вже далека від реалій 50 річної давнини. Велика вода на річках – річ дивна навіть для сучасників! Натомість за ймовірного водопілля – зв’язку так і не буде. І в цім – наша сумна константа! В іншому ж – все змінилося. Та й Биринська громада вельми помілкішала. І биринці вже не продукують того оптимізму, який виромінювали очі місцевих мешканців, коли я вперше серпневого ранку 1984 року ступив із мотоцикла «Ява», яким мене старший брат привіз в сей рай за Десною і подивився на них. Тоді ще більше 200 учнів наповнювали класні кімнати закладу, в Прокопівці діяла невеличка 8-річка, а в населеному пункті Підгірний, який досі значиться в реєстрі таких, де люди живуть, не один, а кілька господарств показували свою присутність в цім світі!
Клята депопуляція прийшла й сюди. Звичайно, що все було б по-іншому, коли б ще у 60-ті не стартував совецький проєкт нищення села по-живому! Але, не впадаймо до невдячних прийомів історії, а спокійно констатуймо картину сьогоднішнього дня.
Моя учениця – директорка школи Людмила Плахута, одна з найтурботливіших, а значить і кращих директорок сільських навчальних закладів каже, що школа вмирати не готується. Та я власне то й бачив, які навіть на прикладі школи биринці заощадливі. Влітку, не очікуючі холодів стільки дров навезли для опалення, що хоч по бартеру міняй на заїзд в Бирин родин із дітьми! Так, дров багато, школа силами свідомих представників громади, вчительства та учнів має приємний вигляд. От тільки діточки в селі майже не народжуються. «Зараз, – каже пані Людмила, ми розглядаємо можливість знаходження парочки молодих працьовитих родин ув Україні, які б погодились переселитися до нас. Будівлі готуємо, староста, керівник місцевого господарства йде назустріч із питаннями надання роботи та необхідного до осідлості на новому місці.
Ще б пак, тільки 30-ро діточок нині в школі… І тому се той випадок, коли треба тільки на Бога й уповати. Кількох класів вже нема. У відповідності до вимог МОН України працюють 11, 10 та 8 класи. В яких є необхідна кількість учнів для повноцінного класу.Інші юні представники Биринської громади на індивідуальному навчанні. Є й дошкільнята, для яких у навчально-виховному закладі створені всі умови для зростання під керівництвом педагогів. Інша річ, що й малечі хотілось би в селі мати в кілька разів більше, ніж П’ЯТЬОХ, які відвідують дошкільну групу наразі!
В такій важкій, як для утримання на цій землі навчального закладу ситуації рятує сусідня Прокопівка. А ще конкретніше – Васильцов Олександр, однокласник директорки школи Людмили Петрівни Плахути! Так ось, се теж мій випускник 1986 року! Тепер вже дід Сашко – (он як час мчить швідкісною дорогою!) щоденно за 7 кілометрів підвозить ДВОХ онуків – діточок своїх рідних дочок, які працюють в Шостці та Києві. Отож, як кажуть – велика сила містечковий патріотизм українців! Дай, Боже, здоров’я діду Олександру, донькам його та безпосередньо рятівникам шкільного контингенту Биринського навчально виховного закладу!
«А колектив вчителів, батьків та учнів справді не бажає здаватися, а так і хоронити школу, – каже Людмила Петрівна, а тому й докладатимемо зусиль у боротьбі за майбутнє. Ми не звертаємо уваги на риторику, яку останнім часом в інеті ширять такі собі розумники, які відкидають тезу свідомих людей, щодо помирання села після закриття школи. Відкидаємо, бо на прикладах Новгород-Сіверщини знаємо, що за кілька років після ліквідації школи в селі, населений пункт перетворювався на покинуте та горем вбите поселення. Тому й живемо зі сподіваннями втілення в життя найсучасніших трендів освітянської царини. Ось і наше Биринське лісництво (кер.Гуща Григорій, випускник школи) допомогло поширити по всій школі вайфай. А освіта Новгород-Сіверської об’єднаної громади надала нам 2 нових ноутбуки. Думається, се добрий приклад розвитку закладу. Як добрим знаком є й те, що наша передова практика роботи знаходить увагу в об’єднаній громаді. Ось наразі ми готуємося до прийняття навесні на семінар директорів шкіл ОТГ. Хочемо презентувати досвід роботи шкільного лісництва, гуртка «Юні лісівники-дендрологи», музею, тощо. Але, найголовніше, що разом зі старостою сіл Ганною Тупицею, лісничим Задеснянського лісництва Григорієм Гущею та керівником сільгосппідприємства «Відродження» Олександром Марчуком думаємо про найважливіше – про завтрашній день нашої школи – підмурівка майбутнього сіл громади. Бо ж справді, зберегти школу – врятувати село від передчасної смерті»!
P/S
Коли ми влітку відвідували Бирин, заглянули в школу. Сумлінні працівники не без гордощів показали нам запаси овочів та фруктів, які заготовили на зиму. Молодці, тому й живе навчальний заклад щасливо! А ще, поруч зі школою лежалa парочка вагонів дров! Тому й на запитання, як витримали зимові холоди, моя учениця-директорка Биринського навчально виховного закладу Людмила Плахута з гордістю сказала «Школа завжди в теплі, дрів вистачає, кочегари сумлінні, а діти – задоволені!»
Здається, що задоволення людей життям – є найважливішим чинником щастя!
Автор: Борис Домоцький
Обговорення матеріалу